Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

1954 року в Національній асамблеї відбулося голосування щодо його ратифікації, її підтримали з перевагою лише у 27 голосів: 287 — «за» і 260 — «проти».

Якщо французи вагалися, то росіяни були відверто незадоволені. 15 травня 1955 року, через десять днів після офіційного прийняття Західної Німеччини до НАТО та ліквідації Союзницької комісії у Федеративній Республіці, Радянський Союз оголосив про підписання Варшавського договору. Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Албанія та Радянський Союз уклали союз «дружби, співпраці і взаємної допомоги» під спільним командуванням. Москва анулювала союзницькі угоди, укладені під час війни з Британією та Францією, і, прийнявши неминуче, встановила повний контроль над суверенітетом Східнонімецької Демократичної Республіки, ввівши її у склад Варшавського договору. Відповіді на німецьке питання так і не знайшлося; однак тепер, коли обидві частини країни повністю увійшли до складу відповідних міжнародних альянсів, його на певний час можна було відкласти, а невдовзі на його місце заступила досі неврегульована проблема розділеної колишньої столиці — Берліна.

Тепер, коли питання найближчого майбутнього Німеччини було вирішене, обидві сторони поквапилися узятися до другорядних конфліктів і джерел напруги. Нові люди в Кремлі, зокрема Микита Хрущов, серйозно ставилися до власного порядку денного щодо «мирного співіснування» в Європі та поділяли бажання Америки мінімізувати ризик майбутніх конфронтацій. Наступного дня після проголошення Варшавського договору чотири союзники підписали Декларацію про незалежність Австрії, згідно з якою Австрія мала бути незалежною і нейтральною, не прив’язаною ані до НАТО, ані до Варшавського договору та вільною обирати власний шлях[170]. Усі чотири окупаційні армії мали залишити країну, хоча Радянський Союз, який на той час уже стягнув зі своєї окупаційної зони в Східній Австрії близько 100 мільйонів доларів, забезпечив собі останній ласий шматок, зобов’язавши Австрію «викупити» радянські економічні інтереси в східному секторі країни ще за 150 мільйонів доларів.

Тим часом дещо південніше Югославія й Італія домовилися про припинення своєї суперечки навколо Трієста. Відповідно до угоди, укладеної за посередництва американців і британців у жовтні 1954 року, місто Трієст залишалося в межах території Італії, тоді як його околиці, населені переважно словенцями, мали відійти до Югославії. Досягненню угоди щодо Трієста сприяло загальне розуміння того, що вони, як і чимало інших домовленостей тих років, були «тимчасові»: за словами Альберто Таркіані, посла Італії в Сполучених Штатах, угода щодо Трієста «тільки здавалася тимчасовою, тоді як насправді вона була остаточною».

Угода щодо Австрії, а також Югославії та Італії стала можливою завдяки новому віянню — «потеплінню» у європейських справах, про що символізував Женевський саміт у липні 1955 року (перший після Потсдама) та вступ шістнадцяти нових держав до складу Організації Об’єднаних Націй, що поклало край десятирічному застою у відносинах між Сходом і Заходом. Найважливішим питанням, вирішеним на женевській зустрічі, якщо не враховувати атмосфери обміну люб’язностями між Ейзенгавером, Хрущовим та Іденом, була доля близько 10 тисяч німецьких військовополонених, яких досі утримував Радянський Союз. В обмін на візит Аденавера до Москви у вересні 1955 року та встановлення дипломатичних відносин радянські очільники погодилися на повернення цих людей: 9626 із них відпустили того самого року, а решту — наприкінці січня 1956 року. Тим часом менші сусіди Німеччини теж досягли певного врегулювання у відносинах з Бонном. Данці уклали угоду, що стосувалася дрібних прикордонних питань і компенсації за німецькі воєнні злочини в 1955 році, бельгійці — через рік (хоча Велике Герцогство Люксембург підписало договір з німцями лише в 1959 році, а нідерландці — тільки в 1960-му). Хоча про це ніхто не говорив уголос, зведення рахунків щодо злочинів і покарань європейської війни та її наслідків добігало кінця.

Ці обнадійливі події розгорталися на тлі великої міжнародної гонки озброєнь. Такий парадокс — що мирне врегулювання в Європі набувало обрисів навіть тоді, коли дві Великі держави того часу озброювались до зубів і готувалися до можливої термоядерної війни — був не таким уже й дивним, як може видатись на перший погляд. Дедалі більший акцент на ядерній зброї в стратегічному мисленні США та СРСР, а також на міжконтинентальних ракетах для її транспортування звільняв європейські держави від необхідності змагатися в царині, де вони й у мріях не могли дорівнятися своїми можливостями до супердержав, хоча Центральна Європа і була тією територією, на якій, найімовірніше, розгорталася б майбутня війна. Тому в Західній Європі «холодну війну» в ті роки сприймали зовсім інакше, ніж у Сполучених Штатах чи в СРСР.

Ядерний арсенал Сполучених Штатів упродовж 1950-х років стрімко зростав. У 1946 році запас ядерної зброї в розпорядженні американських збройних сил дорівнював 9 боєголовкам, у 1948 році — 50, на початку наступного десятиліття — 170, у 1952 році — 841, а на той час, коли Німеччина вступила в НАТО, їх було вже близько 2 тисяч (напередодні Карибської кризи, сім років по тому, їхня кількість уже становила 28 тисяч). Для транспортування цих бомб повітряні сили США мали флот бомбардувальників В-29 передового базування: на початку берлінської блокади в 1948 році він складався з 50 повітряних суден, а через п’ять років уже налічував понад тисячу; перші міжконтинентальні бомбардувальники В-52 надійшли в експлуатацію в червні 1955 року. З огляду на надзвичайну перевагу Радянського Союзу в чисельності військового особового складу та традиційного озброєння в Європі, Вашингтон не міг не зосередити свою стратегію на цих авіаційних ядерних озброєннях, особливо після того, як 10 березня 1950 року президент Трумен видав таємний наказ пришвидшити розробку водневої бомби.

Рішення Трумена було продиктоване успішним випробуванням радянської атомної бомби в серпні 1949 року. Розбіжність між американським і радянським ядерним потенціалом стрімко скорочувалася: США провели перше успішне термоядерне випробування на острові Елугелаб у Тихому океані 1 листопада 1952 року; про перше таке випробування з боку СРСР було оголошено лише через десять місяців, 12 серпня 1953 року, у Семипалатинську. Наступного місяця в Західну Німеччину почали постачати першу американську бойову ядерну зброю; у січні наступного року Даллес проголосив політику «Нового погляду» Ейзенгавера. НАТО мало «атомізуватися»: складником оборонної стратегії Альянсу мала стати можливість застосувати тактичну ядерну зброю на європейському полі бою. Щоб Радянський Союз повірив, що Захід справді може по ньому вдарити, ядерну і традиційну зброю збиралися більше не розрізняти. На засіданні Північноатлантичної ради НАТО у квітні 1954 року Даллес пояснював: «США вважають, що спроможність застосувати ядерну зброю — обов’язкова для оборони НАТО перед лицем поточної загрози. Іншими словами, відтепер таку зброю необхідно кваліфікувати як традиційну».

Збіг атомізації НАТО і стабілізації ситуації на континенті не був випадковим. СРСР також вважав,