Читати книгу - "Діти Дюни"

розривало від бажання втекти. Однак видіння тримало його непорушним, зачарованим цією нескінченною миттю. Ніхто досі не стояв так близько від пащі живого хробака, залишаючись при цьому живим. Лето злегка ворухнув правою стопою, натрапив на піщаний гребінь і, надто швидко зреагувавши, підлетів ще ближче до пащі хробака. Зупинився на колінах.

Хробак так і не ворухнувся.

Він відчував лише піщану форель і не атакував створіння, що живе глибоко в піску, тобто давнішу форму його самого. Хробак атакує іншого хробака, який забрався на його територію або підходить до відкритих прянощів. Його затримує лише водний бар’єр, а піщана форель, що оточувала воду, була водним бар’єром.

Випробовуючи, Лето ворухнув рукою в напрямку цієї неймовірної пащі. Хробак відступив на цілий метр.

Відновивши певність, Лето відвернувся від хробака й почав учити свої мускули жити з новоздобутою силою. Обережно підійшов до канату. Нерухомий хробак зостався позаду. Перетнувши водний бар’єр, Лето радісно підстрибнув, плазом здолав десять метрів піску, повзав, перевертався, сміявся.

На піску зблиснуло світло — це розчинилися дверні печаті. Сабіха стояла в жовто-багряному світлі лампи й дивилася на нього.

Сміючись, Лето знову перебіг канат, зупинився перед хробаком, обернувся і став обличчям до неї, простягши руки.

— Глянь! — вигукнув він. — Хробак виконує мої накази!

Доки вона стояла, завмерши від шоку, він обернувся і, оминаючи хробака, побіг углиб каньйону. Здобувши досвід із новою шкірою, він виявив, що може бігти, ледь напружуючи м’язи. Це майже не вимагало зусиль. Коли ж доклав сил, то помчав над піском, а вітер обпалював відкрите коло на його обличчі. Замість того, щоб зупинитися перед сліпим краєм каньйону, він підстрибнув на п’ятнадцять метрів угору, вхопився за скелю, подряпався нею, наче комаха, і вибрався на вершину, що здіймалася над Танзеруфт.

Під ним розпростерлася пустеля, величезні сріблясті хвилі піску в місячному світлі.

Маніакальна радість Лето відступила.

Він присів, відчуваючи, яким легким стало його тіло. Зусилля викликало слизьку плівку поту, яку дистикост поглинув би й скерував до переносної тканини, щоб усунути з неї сіль. Але тепер, коли він розслабився, плівка зникла, поглинута оболонкою швидше, ніж це міг зробити дистикост. Лето підкотив оболонку під губи, втягнув її в рот і відпив солодкого сиропу.

Проте його губи не були захищені маскою. Маючи фрименську мудрість, Лето відчув, що волога його тіла марнується при кожному подиху. Він приклав край оболонки до губ, відгорнув її назад, коли вона спробувала затулити йому ніздрі, і тримав так, аж доки згорнутий бар’єр не завмер на місці. На пустельний лад, дихав автоматично: вдих крізь ніс, видих крізь рот. Оболонка над його губами вип’ялася бульбашкою, але зосталася на місці. На його губах не збиралася волога, а ніздрі залишалися відкритими. Отже, розпочався процес адаптації.

Між Лето й місяцем пролетів ’топтер, перехилився і з розпростертими крилами зайшов на посадку. Сів на пагорбі десь за сто метрів ліворуч. Лето зиркнув на нього, відвернувся й озирнувся назад, на дорогу, якою він спустився до каньйону. Унизу за канатом можна було розгледіти численні острівці світла, наче там метушився цілий натовп із ліхтарями. Він почув тихі крики, у яких можна було розпізнати істерику. Двоє чоловіків вийшли з ’топтера й наблизилися до нього. Місячне світло виблискувало на їхній зброї.

«Мешхед», — подумав Лето, і то була смутна думка. Це був великий стрибок на Золотий Шлях. Він одягнув живий, самооновний дистикост із форельної оболонки, що на Арракісі був річчю безцінною… аж доки не збагнеш ціни. «Я більше не людина. Легенди про цю ніч здіймуть та вознесуть її понад усе, що могли б розпізнати співучасники. Але ця легенда стане реальністю».

Він глянув униз зі скелі й оцінив, що пустельне підніжжя лежить на двісті метрів нижче. При місячному світлі розгледів виступи та розколини на стрімкому схилі, але не було жодної стежки. Лето підвівся, глибоко вдихнув, глянув на чоловіків, що наближалися до нього, а тоді підійшов до краю урвища й стрибнув у простір. На відстані близько тридцяти метрів від вершини його зігнуті ноги наткнулися на вузький виступ. Посилені м’язи поглинули шок від удару й відбилися стрибком убік, на черговий виступ, де він руками схопився за вузьку скельну поличку, упав ще на двадцять метрів, учепившись за іншу опору для рук, і так далі спускався вниз, плигаючи, стрибаючи, хапаючись за полички. Останні сорок метрів здолав одним стрибком, приземлився на зігнутих колінах. Це приземлення занесло його на пологий схил дюни, з якої він спустився в хмарі піску та куряви. З’їхавши вниз, схопився на ноги й одним стрибком перенісся на вершину наступної дюни. Чув хрипкі крики з вершини скелі, але пропустив їх повз вуха, зосередившись на стрибках дюнами.

Призвичаюючись до посилених мускулів, відчував шалену радість, якої не сподівався від цього руху, яким долав відстань. То був балет пустелі, виклик Танзеруфт, якого ніхто досі не знав.

Зміркувавши, що пасажири орнітоптера могли вже отямитися від потрясіння і знову розпочати погоню, він сторч головою пірнув у схил дюни, що ховався у місячній тіні. Для його нової сили пісок був як густа рідина, але температура різко зростала, коли він надто швидко рухався. Прокопався на протилежний бік дюни, вибрався на волю і виявив, що оболонка затуляє йому ніздрі. Прибрав її, відчув, як нова шкіра пульсує поверх його тіла, працюючи, щоб поглинути піт.

Лето сформував біля своїх губ трубку, відпив сиропу, дивлячись тим часом на зоряне небо. Оцінив, що подолав п’ятнадцять кілометрів від Шулоху. Ось на тлі зірок вималювалася форма ’топтера, тоді ще одного, ще. Він відчув тихе шелестіння їхніх крил, шепіт приглушених форсунок.

Попиваючи з живої трубки, він чекав. Проплив своєю дорогою Перший місяць, тоді Другий.

За годину до світанку Лето крадькома вибрався на вершину дюни й оглянув небо. Мисливців не було. Тепер він знав, що ступив на дорогу, з якої нема вороття. Попереду пастка в Часі та Просторі, наготована як незабутній урок для нього й усього людства.

Лето повернув на північний схід і здолав наступні п’ятдесят кілометрів, перш ніж закопатися в пісок на цілий день, залишивши на поверхні тільки невеличкий отвір, у який просунув трубку з піщаної форелі. Оболонка вчилася жити з ним, тоді як він учився жити з нею. Намагався не думати про інші речі, які вона чинила з його тілом.

«Завтра піду в набіг на Ґара Рулен, — подумав він. — Зруйную їхній канат і випущу воду в пісок. Тоді піду до Вітромішка, Старої Ущелини та Харґу. За місяць екологічна трансформація буде