Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

щоб було усе так, як у вас.

На риболовлю, до речі, Колін мене не бере! Ну то й нехай. Нехай тих телиць катає. Хоча ні, я йому човен у трьох місцях проштрикну! Ні. У дев’ятьох! Щоб і від берега не відплив, і не втопився ненароком. Я добра! Г-г-г-г-г-г-г.

P. S. А шо, ви реально Ґріфінсу листа з матюками надіслали?! А-а-а-а-а-а-а-а! Треба буде теж так зробити!!

Обнімаю вас, котики! Ваша Джой.

* * *

— Франческо, скажи мені, mia ragazza, з чим у тебе асоціюється незалежність?

— Що, Джорджіо, — криза жанру? І ти мене знову прискіпливо вивчаєш під мікроскопом? — напарниця насмішкувато хмикнула.

— Та я просто так питаю, — безсоромно збрехав я.

Звісно, я питав її не просто так. Дівчина на рік молодша за Україну, і мені було цікаво, як сприймає свободу й незалежність людина, яка всього дев’ять років тому свідомо обрала повну автономію на противагу повній, хоч і забезпеченій, залежності від батьків.

Коли дівчині виповнилося вісімнадцять, наступного дня вона пішла з батьківської хати й оселилася з подругою в найнятому помешканні[94].

— Голод. Жерти дуже хотілося, — зізналася Франческа. — Розумієш, заробляла я тоді небагато, бо на повний робочий день працювати не виходило через навчання. Усі кошти йшли на квартиру, газ і світло. На бензин для машини, яка, зараза, ламалася більше, ніж їздила. Тож із їжею особливо не розженешся, — зітхнула сицилійка.

— Що ж ти їла, дівчино?

— Бувало, що й нічого, — Франческа зняла окуляри і прикрила очі. — Бувало, прийдеш із роботи, завариш сублімованої локшини…

— Ти ж її ненавидиш!

— Ненавиджу — не означає, не їм, caro mio. Були часи, що й тижнями цю локшину жерли. Кидали туди шматочок салямі для запаху… — напарниця всміхнулася кутиком яскраво нафарбованих губ.

Я приголомшено мовчав. Знав, що в юності дівчині було важко, але не думав, що аж настільки!

— Так, несолодко тобі було, — співчутливо сказав я.

— Якраз солодко! — засміялася раптом Франческа. — А бувало так, що й локшини не було! Приходиш додому, води нап’єшся з цукром — і спати! Але потім зарплата! Маленька, зате своя. І ти вже не витрачаєш гроші бездумно, а розтягуєш.

— Отже, свобода для тебе — це голод. А ще що?

— Холод. Перша зима була жахлива. З дитячих шмоток я виросла, нових у батьків не просила й не приймала, а грошей було мало. Тому цілу зиму проходила в спортивній куртці, яку мені дала подруга. І в кедах.

— Ось чому ти ненавидиш кеди! — збагнув я.

І справді — напарниця просто звихнута на взутті. Його в неї стільки, що звичайна людина й осягнути не зможе. Але кеди Франчессіна люто ненавидить.

— Так, із тих самих часів! — засміялася дівчина. — Пам’ятаю, я стояла на зупинці, бо машина була не на ходу. Було — [95], і в мене так задубіли пальці, що я плакала й клялася собі, що як зароблятиму більше, то в мене буде тільки найкраще взуття, а не діряві кеди!

— Голод. Холод. А що ще?

— Заздрість. Одногрупники їздили на шикарних тачках, взуті і вдягнуті. Вони ходили на вечірки й купували все, що хотіли, а не те, що дозволяла їм зарплата.

Я мовчав. Голод. Холод. Заздрість. І заради цього дівчина покинула батьківський дім, де її любили й балували?

— А ще, Джорджіо, постійно хотілося спати. І втома! — тихо додала Франческа. — Я ходила на роботу після занять, а потім приходила й робила проекти, готувалася до семінарів.

— А вихідні?

— Які вихідні, caro mio? Я суботу й неділю ковбасила майже повну зміну. А потім ішла до батьків і ще їм допомагала.

— Але ж вони тебе годували?

— Коли як! — знову засміялася дівчина. — Я намагалася не накидатися на їжу, як голодна кішка, щоб батьки не зрозуміли, що мені скрутно.

— Чому?

— Джорджіо, ти дурник! Якби я пожалілась, то як би я виглядала? Батьки б мені печінку з’їли оцим: «А ми тобі казали!», «А от бачиш, як воно!».

— Я не думаю, що в них старт був успішніший.

— Це точно! — захихотіла напарниця. — Усі італійці розповідають одну й ту саму історію про те, як вони приїхали в США з двома доларами в кишені!

— Причому ці два долари якимось чином опинилися в них у рамочці на стіні!

Ми засміялися.

— Спочатку ніколи не буває все кльово. Ти, Джорджіо, і сам це знаєш.

— Знаю, — зітхнув я. — Але слухай, чи варто було голодувати, мерзнути, працювати ночами і вчитись? У тебе ж заможні батьки! Ти б горя не знала!

Франческа круглими очима подивилася на мене й тихо промовила:

— Краще холод, голод і багато роботи. Але ти тоді знаєш, що все у твоїх руках, і ти сам вирішуєш, як тобі жити, і ніхто тобі не вказує, що ти повинна робити, а що ні.

* * *

Якщо ви думаєте, що халепи в нас трапляються тільки по понеділках і середах, то ви дуже помиляєтеся.

— Що тут, у біса, сталося?! — полковник Ґвінн розгублено дивився поверх маленьких скелець окулярів для читання.

Командир намагався осягнути картину, що постала перед його очима: на підлозі долілиць лежала гордість авіакосмічної галузі США — професор Рассел. Правий рукав його сорочки був одірваний і теліпався десь біля ліктя, оголивши біле професорське плече, якого, незважаючи на середину літа, не торкалися сонячні промені. Біля нього, розкинувши ноги, сиділа начальниця відділу персоналу, Еліс. По праву руку від неї білим килимом лежали папери, деякі з грифом «таємно». Окулярів на Еліс не було.

— Що тут сталося? — повторив командир скоріше миролюбно, ніж сердито. — Еліс, із вами все гаразд?

— Я ще не зрозуміла, — чемно відповіла начальниця відділу персоналу. — Здається, на мене впав пан професор.

Недарма жартують, що більшість травм і халеп починаються зі слів: «Дивися, як я можу!»

Або: «Ти не так робиш, я покажу, як треба!». Або: «Це все, на що ти здатний?».

Я свого часу так намагався перепливти Байкал на катамарані. Закінчилося це викликом МНС і рятувальною операцією. Наступного разу я ледь не втопився, посперечавшись, що допливу «он до тієї скелі». Потім ми з одним сміливим, але не дуже досвідченим пілотом розбилися на мотодельтаплані, бо я хотів зробити «кілька кадрів згори, яких ні в кого немає» (це було так давно, що про дрони ми ще нічого не знали, а професійні камери важили, як порядний собака, і носили ми їх на плечі).

А одного разу, щоб скоротити шлях до моря, ми з товаришем, вигукнувши: «Та тут фігня стрибати!», шугонули зі скелі на «галявину», до якої, як нам здавалося, було всього метр чи півтора. «Галявина» виявилася кроною дерева заввишки чотири метри. Як ми цього не побачили, я й досі не розумію.

Ось і сьогодні на Франчесчине: «А я можу зробити сальто з розбігу» — пролунало: «Та фігня, я теж таке робив! А ти спробуй із п’яти кроків!»