Читати книгу - "Homo Deus"

життя складніше. Якщо ми почнемо використовувати «шолом уваги» дедалі частіше, це може закінчитися втратою здатності толерувати розгубленість, сумніви й суперечності подібно до того, як ми втратили свою здатність відчувати запах, бачити сновидіння й приділяти увагу. Система може підштовхувати нас саме в цьому напрямку, бо зазвичай вона винагороджує нас радше за прийняті рішення, а не за сумніви. Однак світ сміливих рішень і швидких виправлень може бути біднішим і дрібнішим, аніж світ сумнівів і суперечностей.

Коли ми змішуємо практичну здатність проектувати розум із нашим незнанням ментального спектра і вузькими інтересами урядів, армій і корпорацій, то отримуємо рецепт для негараздів. Ми здатні успішно вдосконалювати свої тіла і мізки, одночасно втрачаючи в цьому процесі розум. Дійсно, техногуманізм здатен закінчитися деградацією людей. Система може віддавати перевагу деградованим людям не тому, що вони володітимуть якимись надлюдськими якостями, а тому, що їм бракуватиме певних дійсно критичних якостей, що загрожуватиме системі й сповільнюватиме її дію. Кожен фермер знає, що найкращий баран в отарі завдає найбільше клопоту, тому аграрна революція вимагала деградації ментальних здібностей тварин. Друга Когнітивна революція, про яку мріють техноіуманісти, може зробити те саме з нами, створюючи людей-гвинтиків, які передаватимуть і оброблятимуть дані значно ефективніше, аніж будь-коли раніше, але які навряд чи будуть уважними, бачитимуть сновидіння чи матимуть сумніви. Мільйони років ми були вдосконаленими шимпанзе. У майбутньому можемо перетворитися на мурах-переростків.

ЦВЯХ, НА ЯКОМУ ВИСИТЬ ВСЕСВІТ

Техногуманізм стикається з іще однією значною загрозою. Як і всі гуманістичні секти, техногуманізм робить надто священною людську волю, вбачаючи в ній того цвяха, на якому висить увесь Всесвіт. Техногуманізм очікує, що наші бажання виберуть, які ментальні здібності розвивати і тим самим визначати форму майбутнього розуму. Але що трапиться, коли технологічний прогрес дасть змогу реформувати і проектувати самі ці бажання?

Гуманізм завжди підкреслював, що нашу справжню волю визначити нелегко. Коли ми намагаємося прислухатися до самих себе, то часто нас заповнює какофонія суперечливих голосів. Дійсно, ми часом насправді не дуже хочемо слухатися наш справжній голос, бо він може розкрити небажані секрети й висунути незручні вимоги. Багато людей ретельно стежать за тим, щоб надто не заглиблюватися в самих себе. Успішна жінка-адвокат зі стрімкою кар’єрою може приглушити внутрішній голос, який пропонує їй зробити перерву і народити дитину. Жінка в нещасливому шлюбі боїться втратити безпеку, яку він приносить. Солдата, що страждає комплексом своєї провини, переслідують страхіття за колишню жорстокість. Молодик, непевний у своїй сексуальності, дотримується особистого правила «не проси — не отримаєш відмови». Гуманізм не вважає, що будь-яка із цих ситуацій має очевидне єдине для всіх рішення. Однак гуманізм вимагає, щоб ми проявляли певну витримку, слухали свої внутрішні накази, навіть якщо вони лякають нас, розпізнавали наш справжній голос, а потім виконували його вказівки попри всі труднощі.

Технологічний прогрес має зовсім інший порядок денний. Він не хоче слухати наші внутрішні голоси. Він хоче контролювати їх. Щойно ми починаємо розуміти, що біохімічна система продукує всі ці голоси, одразу ж починаємо гратися з вимикачами, підсилювати цей голос, приглушати той і робити життя значно легшим і комфортабельнішим. Ми дамо «риталін» розгубленій адвокатці, «прозак» — винуватому солдатові і «ципралекс»[39] — невдоволеній дружині. Але це лише початок.

Гуманістів часто жахає цей підхід, однак давайте не судити поспішно. Рекомендація гуманістів слухати самих себе зруйнувала життя багатьох, тоді як правильна доза правильних хімікатів суттєво поліпшила самопочуття і стосунки мільйонів. Щоб справді чути себе, деякі люди повинні спочатку приглушити внутрішні стогони й критику. Згідно із сучасною психіатрією, багато «внутрішніх голосів» та «справжніх бажань» — не що інше, як продукт біохімічного дисбалансу й неврологічних захворювань. Люди, які страждають на клінічну депресію, раз по раз проходять повз карколомну кар’єру і встановлення здорових стосунків, бо біохімічні глюки змушують їх бачити все через темні окуляри. Замість того щоб прислухатися до таких деструктивних внутрішніх голосів, добре було б заглушити їх. Коли Саллі Аді використовувала «шолом уваги», щоб заглушити голоси у своїй голові, вона не лише ставала вмілою жінкою-снайпером, а й почувалася значно краще.

Кожен з нас може мати свій особливий погляд на ці питання. Однак з історичної точки зору зрозуміло, що трапляється щось швидкоплинне. Гуманістична настанова «Слухай себе!» більше не самоочевидна. Коли ми вчимося посилювати і приглушувати свій внутрішній голос, то кладемо край нашій вірі в справжність, бо вже не зовсім ясно, чия рука на вимикачі. Приглушення набридливих голосів у моїй голові видається гарною ідеєю за умови, що воно дає мені змогу нарешті почути моє глибоке внутрішнє «Я». Однак, якщо не існує справжнього «Я», як я вирішу, які голоси приглушити, а які підсилити?

Припустімо, просто заради доведення, що протягом кількох десятиліть дослідники мозку запропонують нам легкий і точний спосіб контролю над нашими внутрішніми голосами. Уявімо молодого гомосексуала з набожної сім’ї мормонів, який після років життя в комірчині нарешті зібрав достатньо грошей, щоб заплатити за омріяну операцію. Він прямує до клініки, стискаючи в кишені сотню тисяч доларів, налаштований іти до кінця, як Джозеф Сміт[40]. Перед дверима клініки він подумки повторює те, що збирається сказати лікареві: «Док, ось сто тисяч доларів. Будь ласка, вилікуйте мене, щоб я більше ніколи не хотів чоловіків». Потім він натискає кнопку дзвінка, і двері відчиняє Джордж Клуні власного персоною. «Док, мимрить юнак, — ось сто тисяч. Виправте мене, щоб я ніколи не став знову традиційної орієнтації».

Що, справжнє «Я» молодика перемагає релігійне промивання мізків, крізь яке він пройшов? Чи це миттєва спокуса змусила його зрадити самого себе? А може, не існує жодного справжнього «Я», якого ми можемо слухатися чи зраджувати його? Якщо ми зможемо планувати і переплановувати свою волю, то більше не зможемо вважати її останнім джерелом усіх смислів і обґрунтувань. Оскільки, незалежно від того, що скаже нам наша воля, ми завжди можемо змусити її сказати щось інше.

Згідно з гуманізмом, лише людські бажання сповнюють світ смислом. Однак якщо ми можемо вибирати свої бажання, то на, якій підставі робити такий вибір? Припустімо, «Ромео і Джульєтта» починається з того, що Ромео має' вирішити, кого покохати. І припустімо, навіть прийнявши рішення, Ромео завжди може відмовитися і зробити інший вибір. Якою була б ця п’єса? Але ж саме таку п’єсу намагається написати нам технологічний прогрес. Коли наші бажання приносять нам клопіт, технологія обіцяє виручити з біди. Коли цвях,