Читати книгу - "Після тебе"

стільця. — Тобі вже час вирушати назустріч пригодам.

Я залишила батьків у барі. Так було простіше — не будеш же розводити емоційні прощання в присутності людини, яка може цитувати цілі абзаци з інструкції для працівників. Сем перекинувся кількома словами з моїми батьками — тато іноді видавав звуки, схожі на сирену. Річард спитав, як гояться його рани, і нервово розсміявся, коли тато пожартував, що справи в Сема точно кращі, ніж у мого колишнього хлопця. Після цього татові довелося переконувати Річарда, що він не мав на увазі ту історію з «Диґнітас». Словом, Річард уже дочекатися не міг, коли я нарешті піду.

Вивільнившись із маминих обіймів, ми мовчки пройшли проходом, тримаючись за руки. Я щосили намагалась ігнорувати те, що в мене страшенно калатає серце і що батьки точно дивляться нам у спину. Я запанікувала. Якби тільки в нас було трохи більше часу…

Він поглянув на годинник, а потім на табло відльоту.

— Ну, тобі вже час. — Він вручив мені мою маленьку валізу на колесах. Я глянула не неї та вичавила з себе усмішку. — Маєш гарний вигляд як для подорожі.

Я подивилася на свою леопардову сорочку з окулярами у стилі Джекі О[54] в кишені на грудях.

— Думала одягтися, як заможні туристи 70-х…

— Тобі личить. Непогано як для заможного туриста.

— Ну що, побачимося за місяць? Кажуть, там непогано восени.

— Завжди буде непогано. Господи, нормально, непогано — ненавиджу ці слова. Непогано.

Я глянула на наші руки з переплетеними пальцями. Хотілося запам’ятати його дотик — наче мені треба буде складати якийсь іспит із відчуттів. Мене охоплювала дивна паніка, бо він дедалі сильніше стискав мою руку.

— Нічого не забула? Паспорт? Талон на посадку? Адресу будинку?

— Натан зустріне мене в аеропорту.

Страшенно не хотілося його відпускати. Я була наче божевільний магніт, якого тягло в різні боки. Якісь пари йшли на посадку разом — разом назустріч пригодам. А хтось, як і ми, зі сльозами тримався за руки. Він теж роздивлявся людей навколо. Потім ніжно притис мої пальці до губ та відпустив.

— Уже час.

Хотілося сказати безліч усього — та я не знала як. Я підійшла та поцілувала його — так, як усі цілуються в аеропортах: довго й відчайдушно, щоб запам’яталося на тижні та місяці. Тим поцілунком я намагалася передати йому, як багато він означає для мене. Що саме він — відповідь на те питання, якого я навіть ніколи собі й не ставила. Я намагалася вкласти в це свою вдячність за те, що він хотів, аби я була собою, і за те, що хотів цього більше, ніж того, щоб я лишилася. Насправді ж із того поцілунку можна було зрозуміти хіба тільки те, що я випила дві чашки кави й не почистила зуби.

— Бережи себе, — сказала я. — Не квапся виходити на роботу. І не будуй там нічого поки що.

— Завтра приїде мій брат — займатиметься стінами.

— Коли повернешся на роботу — обережніше. Ти абсолютно не вмієш уникати ситуацій, у яких тебе можуть підстрелити.

— Лу, все буде добре.

— Я не жартую. Коли я приїду в Нью-Йорк, напишу Донні — вона буде відповідати за те, щоб із тобою нічого не сталося. Ну або ж попрошу твого начальника перевести тебе на роботу в офісі. Або відправити кудись на північ Норфолку, де ніколи нічого не відбувається. Або нехай видають куленепробивні жилети. До речі, ніхто про це не думав? Думаю, я б могла прислати тобі з Нью-Йорка…

— Луїзо. — Він заправив за вухо моє пасмо.

Моє обличчя скривилося. Я притисла голову до його щоки, зціпила зуби та вдихнула його запах. Хотілося вдихнути його непорушність. А потім, — щоб не встигнути передумати, — вигукнула якесь сухе «Давай!» (хоча, може, то було схлипування, кашель чи дивний сміх), швидко розвернулась і попрямувала до паспортного контролю, тягнучи за собою валізу.

Я показала службовцеві, якого ледь бачила крізь сльози, мій новий паспорт і роздруковане запрошення — ключ до нового майбутнього. Мене пропустили через ворота, і я раптом озирнулася. Він і досі стояв там само та дивився на мене. Наші погляди зустрілись, і він підняв долоню, прощаючись. Я теж повільно підняла руку та намагалася запам’ятати його образ: нахил голови, світло у волоссі, спокійний погляд. Може, у якийсь самотній день я його намалюю. Бо самотніх днів буде багато. І поганих теж. У що взагалі я щойно вплуталась? У яку пригоду?

— Кохаю тебе, — сказала я самими губами. Хоча, може, з такої відстані він і не побачив.

А потім із паспортом у руках розвернулась і пішла.

Він так і дивитиметься, як мій літак злітає та зникає в небесній блакиті. І, якщо мені пощастить, то так само зустрічатиме його, коли я повернуся.

Подяки

Як завжди, дуже дякую моєму агентові Шейлі Кроулі та моєму редактору Луїзі Мур за їхню віру в мене та нескінченну підтримку. Окремі подяки талановитим людям із «Penguin Michael Joseph», які допомогли мені перетворити сирий текст на красиві книжки на полицях магазинів. Зокрема, хочу подякувати Максайн Гічкок, Франчесці Расселл, Гейзел Орме, Гетті Адам-Сміт, Софі Еллетсон, Тому Велдону та всім героям-видавцям, які допомагають авторам. Бути частиною вашої команди — велика честь для мене.

Дуже дякую за підтримку всім, хто працює разом із Шейлою в «Curtis Brown», зокрема: Ребецці Рітчі, Кеті Мак-Ґовен, Софі Гарріс, Нікові Марстону, Кет Бакл, Раніт Агуджі, Джесс Купер, Еліс Лутьєнс, Сарі Ґед і, звісно, Джонові Ґеллеру. Окрема подяка незрівнянному Бобу Букмену зі США: Бобе, я не забуду твоєї допомоги!

За дружню підтримку, поради та дуже корисні бесіди дякую Кеті Рансімен, Медді Вікхем, Сарі Міллікен, Олу Паркеру, Поллі Семсон, Даміану Берру, Алексу Гемінслі, Джесс Растон та всім у «Writersblock». Ви неймовірно круті!

Дуже дякую моїм близьким — Джейкові Тірну (обіцяю, колись я почну вчасно відповідати на е-мейли!), Клер Ровет, Крісові Лаклі, Дрю Гезелл та всім, хто допомагає мені в моїй роботі.

Окремі подяки акторам та команді, що створили фільм «До зустрічі з тобою». Для мене велика честь бачити, які мої герої втілюються в життя. Це просто незабутньо. Ви всі неймовірні (особливо Емілія та Сем).

Також подяки моїм батькам — Джиму Мойєсу і Ліззі Сендерс. А також Чарльзу, Саскії, Гаррі та Локі. Я вас усіх дуже люблю.

Наостанок