Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

історією. Епоха великих звершень, названа на його честь «ерою Лобановського», завершилася. Але пам’ять про Метра надовго залишиться в серцях тих, для кого футбол – не гра, а життя, а людина – не слуга обставин, а їх повелитель…

Биков Леонід Федорович

(1928—1979)

Актор, режисер, сценарист

Леоніда Бикова народ не просто любив. Щодо нього у людей назавжди залишилася особлива інтонація, яка співзвучна його творчості і найточніше визначається словами «ніжність» і «теплота». Друг Бикова І. Миколайчук у нарисі «Душа актора» згадував, як одна жінка, у якої той зупинявся на час зйомок, одного разу сказала: «У Леоніда Федоровича душа, як окраєць хліба, – хоч до рани прикладай!» Леонід народився 12 грудня 1928 року в селі Знаменське Слов’янського району Донецької області, через рік родина переїхала в робітниче селище Прокатка під Краматорськом. У 1943 році в Барнаулі, куди батьків евакуювали разом із заводом, Леонід з’явився у військкомат, додав собі три роки і попросив відправити його на фронт. Його тут же викрили – маленький зріст і обличчя вічного підлітка, так що довелося йому школу закінчувати. Але в 1945 році в Ленінграді Биков все ж таки поступив у 2-гу спецшколу для льотчиків. Провчитися йому довелося лише місяць – відрахували, знову ж таки – через маленький зріст. Тоді Леонід і вирішив стати артистом, маючи невеликий досвід на любительській сцені Палацу культури ім. Леніна. Конкурс у Київську школу актора він не витримав. А ось екзаменатори Харківського театрального інституту опинилися куди прозірливіші київських, і вже з першого курсу Биков грав Павку Корчагіна на сцені Харківського театру ім. Шевченка – випадок, що не має прецеденту. Після закінчення навчання, з 1951 по 1960 рік він був постійним актором трупи цього театру.

Паралельно з навчанням почалася і робота Бикова в кіно. Відомий режисер Ф. М. Ермлер, який першим зняв його в картині «Переможці», сказав Леоніду після декількох дублів: «Ти природжений бути кіноартистом. Є люди, які можуть приходити в кіно і йти. Ти вже нікуди не підеш». Глядацька любов прийшла до Бикова після комедії «Приборкувачка тигрів» (1954), де без нього просто неможливо уявити всі перипетії любовного трикутника. Коли ж у 1955 році на екрани вийшов «Максим Перепелиця», де Биков зіграв головну роль – такого собі молодшого, недолугого брата Василя Тьоркіна, – народ ви знав його кінозіркою. Запам’яталися глядачам і образи, створені актором у фільмах «Чужа рідня», «Дорога моя людина», «Добровольці», «Сварка в Лукашах», «Травневі зірки».

З театром у 1960 році Бикову довелося розлучитися: керівництво заборонило брати участь у зйомках гоголівської «Шинелі». Биков із дружиною Тамарою Костянтинівною і двома дітьми – Олексієм і Мар’яною – переїхав до Ленінграда, де на «Ленфільмі» йому дали можливість спробувати себе в кінорежисурі. Після сумісної з Г. Раппопортом короткометражки «Как веревочка ни вьется…» він зняв свій перший художній фільм – ліричну комедію «Зайчик» (1964), де виконав головну роль. Картина про наївного і боязкого гримера із зворушливою і делікатною душею більше року пролежала на полиці. Тема маленької людини була неактуальна в роки, коли був потрібний герой-оптиміст, переможець, будівельник комунізму. Керівництво «Ленфільму» до режисури Бикова більше не допускало, та і сам він туди вже не рвався і навіть відмовлявся від численних пропозицій зніматися в картинах. За дев’ять років, проведених у Ленінграді, глядачі побачили актора лише в кількох фільмах: «На семи вітрах», «Коли розводять мости», «У місті С.», «Розвідники», «Обережно, бабуся!». Проте в 1965 році Л. Бикову було присвоєно звання заслуженого артиста РРФСР.

У 1969 році Леонід Федорович з родиною переїхав до Києва. Але роботи до душі на кіностудії ім. О. Довженка талановитому акторові теж не знаходилося. Незважаючи на тривалі простої, він не дозволяв собі узятися за роль, яка, за його мірками, була антихудожня. Биков недаремно занурився в режисуру. Йому необхідно було виговоритися, виплеснутися, змусити прислухатися до найбільш для нього важливого – теми війни, дружби на війні, любові і молодості в суворий воєнний час. Створений у кінці 1960-х років разом з Онопрієнком і Сацьким сценарій фільму про льотчиків Леонід Федорович пробивав на студії декілька років. Кіноначальники вважали сценарій «не героїчним» і навіть видали для зйомки чорно-білу вузькоформатну плівку, згодом представивши це як авторський задум – подібність воєнної хроніки. Але для одного з кращих фільмів про Велику Вітчизняну війну колір – не головне. «У бій йдуть самі “старики”» (1973) – «реквієм солдатові, що не повернувся з війни». Він присвячений юнацькому бажанню режисера стати льотчиком і пам’яті кращого друга Віктора Щедронова (Смуглянки), збитого в Чехословаччині в квітні 1945 року.

Після виходу картини, яка тільки за один рік зібрала більше 40 млн глядачів, ставлення чиновників до Бикова не змінилося. Вони як і раніше не вважали його успішним режисером, а про «Стариків», що вийшли, відгукувалися приблизно так: фільм наївний і простий до смішного; поспішно склеєний, без особливих режисерських пошуків; сценарій легковагий. Такими самими були відгуки на картину «Ати-бати, йшли солдати» (1976, Державна премія УРСР). Але і цей фільм викликав у глядачів відчуття глибокого потрясіння, і навіть смішні епізоди викликали сльози спів переживання.

Леонід Федорович дуже любив свою родину, але там цього не цінували. Дружина-інвалід Тамара Костянтинівна, актриса театру, яка не відбулася, страждала уповільненою шизофренією, яка у спадок дісталася синові. Лесь завдавав батькові багато неприємностей. Його доводилося постійно «викупляти» з кримінальних справ. Можливо, тому свій останній фільм «Прибулець» Биков хотів присвятити темі боротьби за людську гідність, проти лицемірства, байдужості. Він мріяв зіграти дві ролі: колгоспника-землянина Тишкіна і прибульця з планети Рюм…

Через три дні після закінчення проб, 12 квітня 1979 року Леонід Биков загинув в автомобільній катастрофі під Києвом. З’явилося багато домислів, пов’язаних із цією трагедією, і значну їх частину породив «заповіт» Бикова, адресований друзям Івану Миколайчуку і Миколі Мащенку за три роки до смерті. Ось фрагменти з нього. «Дорогий Іване! Дорогий Миколо! Звертаюся до вас з проханням важким і не дуже вдячним. Ніколи і нікому не вірте, що я наклав на себе руки. Просто, якщо це трапиться, знайте, що я зносився…А зараз про зовсім смішне. Похорон – справа марудна… Ніяких оркестрів. Ніяких студій, Будинку кіно (спілка), боронь боже. З будинку прямо туди, куди належить. Це мій крик, благання… Тільки хтось із вас один, кому захочеться, скаже одне слово: ПРОЩАЙ. Це щоб якось поставити крапку,