Читати книгу - "Пасажир"

фактом, видовиськом чи подробицею, яка буде нам нагадуванням про ці архетипи, ми зазнаємо глибокого хвилювання, що виходить за межі наших особистих переживань і спільне для всього людства.

Корто говорив монотонниим, майже гіпнотичним голосом.

— То й що?

— Гадаю, десь те саме відбувається і з нашим тілом. Існують, сказати б, фізіологічні архетипи. Море. Ліс. Камінь. Небо. Усі ці царства, які оточують нас не лише зовні, а і є в нашій душі. І в контакті з ними наше тіло прокидається. Згадує, як колись воно було морем, лісом, каменем, зорею… Наші клітини починають здригатися, тремтіти, непокоїтися…

Корто згріб його за плече.

— Знайди свої картини, — прошепотів він. — Вирушай до Парижа. Я знаю, що ти туди зібрався. Тобі потрібно побачити свої роботи. І тоді твоє тіло стане тобі поводирем. Малярство і столичне життя — частини твого минулого. І ти теж до певної міри якась їхня частка.

Нарцис збагнув, що має на увазі Корто. Він заплющив очі й спробував простісінько зараз провести із собою експеримент. Він вдихнув у себе вогкого духу парку, шелесту листя, що скидалося на гомін прибою, і холодного гірського повітря, яке линуло зпередвіку. Тілом його пробігали хвилі. Він став мокрим піском, яким ступають босі ноги. Дзумкотінням комах, що мліють під гарячим сонцем у тім краю, де завжди полудень. Рипінням снігу і слизькою білизною лижні. Він дихав. Сміявся. Обіймав увесь світ. Усеньке його тіло обернулося лаковим відблиском золотавого променя, що осяває літнього вечора жіночу постать у вітальні буржуазного дому…

Він розплющив очі. Корто зник.

Він прислухався. Із долішньої тераси долинали звуки цілком реальних кроків. Придивившись, він побачив, що кактуси рухаються. Серце на мить перестало калатати в грудях.

То були не кактуси. То були грабарі в чорних костюмах.

Вони йшли вперед, нітрохи не переймаючись тим, що зчиняють стільки шкоди: ламали ногами низькі рослини, розсували високі. Хоч було поночі, Нарцис бачив їхні постаті в куртках, застебнутих під саму шию. У їхніх руках були пістолети з глушниками. І тут його наче струмом ударило: свій «Глок» він забув у кімнаті.

Чоловіки дісталися до кахляної доріжки. Задерли голови, розглядаючи будинки. Нарцис устиг заховатися в чагарях. Усе, що відбувалося, він неначе вже десь бачив. У Марселі він так само стояв на східцях, якими піднімалися розбишаки з вуличної ватаги.

Чоловіки почали підніматися. Ховаючись у кущах, Нарцис прокрався до майстерень. Добре, що штани його і куртка були темної барви. Він скрадався, зливаючись із деревами і пітьмою.

Він виліз на балкон, що оперізував будинок. Здається, у майстерні лишилося відчинене вікно. Авжеж. Він прослизнув досередини. Торкнувшись ногами бетонної долівки, трохи підбадьорився. Тихенько причинив віконну раму і врешті відхекався.

Коридор. Якщо він нічого не переплутав, ліворуч розташовані зовнішні східці, що провадять до житлових приміщень. Людей о цій порі тут не було, всі пішли вечеряти до іншого будинку. Прокравшись до своєї кімнати, він застромив руку під матрац і дістав пістолета. Тека з паперами у справі Ікара лежала теж там, був там і ніж, і Нарцисів записник. Усе його майно. Весь багаж. Він застромив зброю за пояса, поклав ножа до кишені штанів, а папери до кишені куртки, яку вбрав поверх піджака. Штани від костюма згорнув і взяв під пахву, щоб надіти потім.

Виглянувши в коридор, він роззирнувся. Нікого. Серце шалено гнало кров по жилах. Спускатися східцями вже запізно. Він пішов у протилежному напрямку. У кінці коридора було вікно. Він відчинив його і виліз надвір, плигнувши на парапет, що тягнувся вздовж всієї стіни. До землі звідси було метрів зо три. Можна стрибати, аби впасти в кущі. Він заплющив очі і стрибнув. Йому здалося, ніби падав цілісіньку вічність. Приземлявся він довго, ще одну вічність. Тріск, хруск, щось поламалося. Переконавшись, що опинився серед гілля, вивільнив руки і помацав обличчя й усеньке тіло. Крові нема. Кістки цілі. Ніде нічого не болить. Начебто, слава Богу. Звикаючись, він почав вилазити з кущів, намацуючи ногами тверду землю. Потім скинув куртку і зав’язав її довкола поперека.

А тепер гайда звідсіля. Він помчав уперед, так само тримаючи штани під пахвою. Гілляки хльоскали його по обличчі, з-під ніг летіло дрібне каміння. Він обминав стовбури дерев, не збавляючи ходу, і небавом вибіг на стежину, що круто спускалася в діл. Спробував пригальмувати, та ноги самі понесли його далі. Оглушений, приголомшений, побитий, він біг і біг. Його провадила надія. Раніше чи пізніше ця стежина виведе його до асфальтового шляху. Там він піде пішки. Відхекається трохи. Знайде село. Обов’язково щось придумає. Йому було страшно, та в голові знай пульсувало запитання: як вони відшукали його? Що їм про нього ще відомо?

О дев’ятій вечора показники навігатора перестали мінятися. Об’єкт зупинився десь у горах, трохи вище села Каррос, і стояв там до другої ночі. Анаїс під’їжджала до Ніцци, аж прилад показав, що всюдихід знову рушив із місця. Убивці подалися далі. Анаїс погамувала спокусу негайно помчати їм навздогін — їй потрібно було дізнатися, де саме були вони вночі. Найгірше, що могло статися, — вони зловили Януша. Катували його. Покалічили. Вбили.

Вона дісталася туди о третій ночі. Тут містився спеціалізований заклад Корто. Путівцем довелося повзти, мов черепаха. Незабаром у світлі фар промайнуло таке, що вона аж затряслася. Якби вона була наркоманка, то подумала б, що в неї bad trip[37]. На узбіччі сидів чоловік у костюмі блазня з побіленим лицем і голосно плакав. Неподалік, над купою приморських сосен, за два метри над землею линув у повітрі якийсь чолов’яга. На ґанку першого з двох будинків сидів здоровань, від голови до ніг замурзаний чорною фарбою.

Вона вибігла з авто, тримаючи руку на колодці пістолета, й зрозуміла, що то не галюцинації. Так воно і було насправді.

Утираючи сльози, до неї підійшов блазень. Сльози поорали рівчаки на його густо напудрених щоках, тож лице його скидалося на мордяку скаліченого Авґуста. Тут підійшов і чолов’яга, що висів у повітрі. Загадка хутко з’ясувалася: він рухався на ходулях. При цьому він щось довірливо розповідав соснам, наче, збагнувши таємниці пташиної мови, вирішив остаточно порвати зі світом людей.

Анаїс попрямувала до головного будинку, де світилися вікна. І мало не заорала носом у землю, налетівши на бабу з нафарбованим лицем, що сиділа долі. Вона розвела невеличке вогнище, де стояла каструля з макаронами. Мішаючи в каструлі дерев’яною ложкою і куштуючи вариво, баба стогнала.

Анаїс кивнула вітаючись і спробувала було забалакати до