Читати книгу - "Наказано вижити"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли один з «міссурійської банди» — так у народі називали цей його «тіньовий кабінет» — зауважив, що такий крен в уряді неминуче викличе нарікання на відхід від курсу Рузвельта, новий президент досадливо поморщився:
— Кожен президент має право на свій курс. А якщо зліва почнуться нападки, спиратимемося на тих, хто стоїть на самому правому краї нашого політичного поля. Загравання Рузвельта з Москвою набридло. Сталіна пора поставити на місце, наших комуністів треба осадити, вони зробили свою справу на фронті і — досить, нехай відійдуть убік.
Через сім днів Джон Едгар Гувер дістав санкцію на початок роботи проти всіх тих, хто підтримував чи підтримує добрі стосунки з антифашистськими організаціями, особливо з тими, які відкрито захоплюються мужністю й героїзмом росіян в їхній боротьбі проти гітлеризму.
Інформація для роздумів — XIII
(Ще раз про Максима Максимовича Ісаєва)
Штірліц лежав у кривавому нудотному напівзабутті. Тіло було чужим, ватяним, навіть коли намагався поворушити пальцями — в голові віддавало гострим, голчастим дзвоном і обличчя зразу ж вкривалося потом. Язик був великий, сухий, заважав дихати. Але найстрашнішим було те, що він не міг зосередитись, думка тікала від нього, вона рвалась, як ерзац-шпагат, і він ніяк не міг пригадати, про що ж він думав секунду тому.
«Ти повинен примусити себе, — важко сказав він. — Примусити, — повторив він. — Примусити… А що це таке? Навіщо? Навіщо я згадав це слово? Я й так весь час примушував себе, я стомився від цього… Ні, — заперечив він, — ти повинен і ти можеш себе примусити… Ану, спробуй примусити… Про що я? — тепер уже з жахом подумав він, бо забув, чому з'явилася думка про те, що він повинен себе примусити. — А ти згадай. Згадай… Примусь-таки себе згадати… Ага, я хотів примусити себе згадувати те, що дороге мені… Тоді почнеться ланцюг, а він, як добрий канат у горах… Яких горах? — не зрозумів він себе. — При чому тут гори? А, це, мабуть, коли батько привіз мене в Сен-Готард і була осінь, міжсезонність, людей немає, тільки прозорий дзвін на відрогах, стада паслися, на шиях корів дзвіночки, а який же це був чудовий передзвін, таке буває хіба що перед Новим роком, коли ти ще маленький і, прокинувшись, довго не розплющуєш очей, бо мрієш про те, що ж тобі подарує батько… Але ж я не сказав Мюллеру, як звуть батька? — злякано спитав він себе. — Я не сказав йому, що я ніякий не Ісаєв, а Сева Владимиров, і батько похований у Сибіру, його вбили такі ж, як він, тільки росіяни… Ну, а що буде, коли я йому сказав про це? Буде погаво. Він не сміє доторкатися до батькової пам'яті навіть словом… А ще він, маючи відомості, оберне їх проти мене, пошле телеграму в Центр, що Сева Владимиров на все згоден. А хто там пам'ятає, що я — Владимиров? Там і про Ісаєва знають троє. Бачиш, ти примусив себе, ти зміг примусити себе думати, тільки не засинай, потім буде важко, знову в голові буде мішанина, а це так страшно. «Не дай мне бог сойти с ума, уж лучше посох и сума…» Хто це? Ти повинен примусити себе, — виснажливо нудно наказав він собі, — згадай, ти пам'ятаєш… Це Пушкін — як же я можу це забути… Ах, яка чудова була в Пушкіна візитна картка, тут на картці пишуть усі посади, звання, кількість хрестів, пан професор, доктор, кавалер Рицарського хреста штурмбанфюрер Менгеле, дипломований лікар-терапевт. А треба б тільки одне слово — «кат»… А на візитній картці Пушкіна просто: «Пушкін». І хоч у кінці був нікому не потрібний «ять», зате яка чудова ця його картка — скільки в ній заперечення пошлості, яка гідність, яке відчуття особистості… Пушкін… Стривай, Максиме… Стривай… Чому ти пригадав про гори? Та це ж так ясно, — відповів він собі, — Сен-Готард, Чортів міст, Суворов, чудо-богатирі… А канонади чомусь зовсім не чути… — Він раптом жахнувся. — А що коли прорвалися танки Венка? Або есесівці Шернера? Або з Даллесом домовився Гіммлер?»
Штірліц схопився з лежака, відчувши — вперше за ці страшні години — м'язи спини. Зразу ж упав, бо ноги було сковано сталевими обручами, а руки заломлено за спину…
«Я — живий, — сказав він собі. — Я живий. Живий, і я чую канонаду. Просто вони били мене по голові, а Віллі вдарив у вухо тією пузатою кришталевою склянкою… Тому я став погано чути, це нічого, минеться, в російському госпіталі мені зроблять операцію, і все буде гаразд…»
Він безсило сів на лежак і тільки тепер відчув біль, що розривав усе тіло. До цієї хвилини болю не було, лише тупе відчуття власної відсутності. Так буває, мабуть, коли людина між життям і смертю: слабість і лунка тиша.
«Я живий, — повторив він собі. — Ти живий, тому що можеш відчувати біль. А про ланцюг ти наказав собі згадати тому, що по ньому, як по канату в горах, можна добратися до щастя, до вершини, звідки видно далеко навкруги, наче в Оберзальцбергу. Будиночки на рівнині здаються менші за сірникові коробки, світ тому стає величезним і спокійним, а ти витягаєш з рюкзака хліб, ковбасу й сир, термос з кавою і починаєш бенкетувати… Стривай — найбільше щастя не в тому, щоб дивитися на світ зверху, в цьому є щось зневажливе. Ні, щастя— це коли ти живеш на рівнині, між людьми, але пам'яттю можеш підніматися до того, що приносить тобі найвищу насолоду… Дає силу вижити… Стривай, стривай, весь той час, поки вони били мене, я згадував одне й те ж ім'я… Я повторював це ім'я, як заклинання… Яке? Згадай. Ти повинен себе примусити, ти можеш себе примусити, не потурай собі, біль — це життя, нема чого звалювати на біль, ти мусиш пригадати те ім'я…»
Бахнуло поряд; хряснуло; забряжчали шибки…
«Сірін! — радісно згадав Штірліц. — Ти тримався за це ім'я зубами, коли вони били тебе, твої руки були в наручниках, і ти не міг ухопитися за рятівний круг, а цим кругом був Сірін, і ти тримався зубами, в тебе страшенно боліли вилиці не тому, що вони били тебе по обличчю, а тому, що ти не смів ні на мить розціпити зуби, ти одразу пішов би на дно… А хто такий Сірін? Звідки це ім'я? Зажди, це ж Єфрем, просвітитель із Сірії, тому й став на Русі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наказано вижити», після закриття браузера.