Читати книгу - "Ерагон"

наполіг дракон. — Можливо, Зарок і має криваву історію, але тебе це не обходить.

— Ти впевнена? — спитав Ерагон. — Пригадуєш, Аджихад попереджав, мовляв, мені не варто з’являтися на люди із Зароком.

— Кажу ж тобі, бери! — вигукнула Сапфіра. — І не дозволяй будь-кому вчити себе, що треба робити!

— Добре, як знаєш, — погодився хлопець, вішаючи на пояс меч і вилазячи драконові на спину. По дорозі він розповів Сапфірі про свою зустріч із Анжелою-знахаркою.

Під брамою Тронжхейма на них уже чекав Орик.

— Ходімо, мерщій! — збуджено загукав гном до прибульців. — Король Ротгар негайно хоче вас бачити!

— Де ми зустрінемось? — спитав Ерагон, не звертаючи уваги на злякані погляди вельмож, які обступили Сапфіру.

— У тронній залі, під містом, — відказав гном, тягнучи хлопця коридором. — Шануй його, інакше він розлютиться. І добре подумай, перш ніж щось сказати.

Біля входу до зали стояли гноми-вартові, які, побачивши прибульців у супроводі дракона, грюкнули своїми кирками об підлогу, сповіщаючи про їхній прихід. Тієї ж миті двері розчинилися, впустивши прибульців до королівської зали, яка була величезною печерою. Углибині цієї печери, між безліччю сталактитів упереміш зі статуями великих правителів, було видно трон. Король гномів Ротгар велично сидів на ньому, заправивши білу бороду за пояс і скидаючись на пам’ятник своїх уславлених пращурів. На його голові був золотий шолом, прикрашений коштовним камінням, а груди прикривала бойова кольчуга, на колінах лежав величезний молот із вирізьбленим символом роду Ориків. Вираз його обличчя не віщував нічого доброго.

Вітаючись, Ерагон став на одне коліно, тим часом Сапфіра залишалась непорушного.

— Підведися, вершнику, — пролунав низький голос. — Мені не треба кланятись.

Випроставшись, юнак зустрівся з Ротгаром поглядом.

— Аз кнурл деімі лано! — сказав той нарешті, уважно розглядаючи прибульця. — Пам’ятай, каміння теж змінюється, як говорить стара приказка. Отже, я не зустрівся з тобою раніше, як це зробив Аджихад, бо мав справи з внутрішніми ворогами. Вони вимагали, щоб тебе було вигнано з Фартхен Дура. Утім, я переконав їх у тому, що з вершником не можна так поводитись.

— Дякую, — зніяковів Ерагон. — Я й не думав, що мій приїзд зчинить стільки галасу.

Король кивнув і показав рукою на статуї.

— Вершнику Ерагоне, — промовив він. — Поглянь туди, де вічно застигли на троні мої попередники. Їх було сорок один, а я сорок другий. Перший король, славетний Корган, правив вісім тисяч років тому. Коли прийде час, я посяду серед них своє місце… Але до того часу гноми правитимуть Фартхен Дуром, бо вони старші за ельфів і драконів.

При згадці про драконів Сапфіра невдоволено засовалась на місці.

— Отож, я старий навіть за нашими мірками, — вів далі Ротгар. — Я бачив і славу, і занепад вершників, приймав у цих стінах їхнього останнього ватажка Враеля. Дуже мало залишилось тих, хто пам’ятає ці благословенні часи. Але я не забув. І добре пригадую, що тоді можна було виходити у світ без зброї. Вершники оберігали громадський спокій. А тепер ти, прийшовши до нас, нагадав мені про минуле… Скажи чесно, чого тобі треба у Фартхен Дурі? Я знаю, чому імперія полює на тебе, але що ти збираєшся робити тепер?

— Ми із Сапфірою просто хотіли відпочити, — відповів Ерагон. — Ми не завдамо вам шкоди, адже самі шукаємо притулку. Отож, якщо Аджихад не відішле нас до ельфів, ми воліли б залишитись тут.

— Виходить, ви ховаєтесь? — спитав Ротгар. — Хочете забути всі негаразди, пов’язані з імперією, і спочивати на лаврах?

— Аж ніяк! — обурився хлопець. — Ви повинні знати, що я маю достатньо вагомі причини для боротьби з імперією. І я можу допомогти тим, хто потерпає від Галбаторікса, бо маю для цього магічну силу.

— А що про це думає твій дракон? — спитав король, явно вдоволений з Ерагонової відповіді. — Чому він тут?

«Перекажи йому, — скривилась Сапфіра, — що я хочу крові своїх ворогів і з нетерпінням чекаю того дня, коли ми полетимо на битву з Галбаторіксом. Я не маю жодного жалю ані до зрадників, які знищили драконячі яйця, ані до їхнього брехливого короля. Він сто років тримав мене в яйці, а тепер тримає в неволі двох моїх братів. І ще скажи, що я вірю в тебе».

Ерагон докладно переповів королеві Сапфірину промову, від якої той аж роззявив рота.

— Бачу, дракони не змінюються! — вигукнув Ротгар. — До речі, це стосується й людей. Наприклад, ти знаєш, чому цей трон такий незручний? Щоб ніхто на ньому довго не засиджувався! От і я зовсім не шкодуватиму за ним, коли настане час. А ти, Ерагоне, чи ти часом не хочеш посісти місце Галбаторікса, щойно воно звільниться?

— Мені не потрібна корона, — відповів на те парубок. — Досить з мене й обов’язків вершника. Звісно, якщо не буде кому правити, то…

— Авжеж, ти був би гідним правителем, — погодився Ротгар. — Але не тепер, Ерагоне. Часи хоробрих вершників давно минули… До того ж, я бачу в тебе меч нашого ворога. А ще подейкують, нібито ти подорожуєш із сином клятвопорушника. Дай-но я гляну на твою зброю.

Ерагон шанобливо передав Зарок у руки королю. Той жадібно схопив меча й уважно оглянув видовжене червоне лезо.

— Гарно зроблене, — похвалив він. — Узагалі, ельфи дуже рідко кують мечі, бо більше полюбляють лук і стріли, але якщо вже вони беруться за таку справу, то в них виходить просто неперевершено. Утім, мені важко бачити цей меч у своєму королівстві. Можливо, твоя власна вдача змінить його криваву пам’ять.

Повертаючи зброю хлопцеві, король ніби між іншим спитав:

— Чи добре тобі прислужився мій племінник?

— Хто це? — здивувався юнак.

Ротгар звів густі брови.

— Орик — син моєї молодшої сестри, — пояснив король. — Він служить в Аджихада, виявляючи у такий спосіб мою пошану до варденів. Хоч наразі він, здається, знову повернувся під мою опіку. Я чув, що ти захищав його перед Аджихадом?

— Було таке, — трохи розгубився Ерагон. — Але, повірте, кращого провідника я ще ніколи не зустрічав.

— Це добре, — посміхнувся влещений Ротгар. — На жаль, я більше не маю часу, аби продовжити нашу розмову, — на мене чекають радники. Але, якщо надалі тобі буде потрібна допомога гномів, то знай, що спочатку її треба заслужити. Ми нічого не забуваємо, але зараз важать не слова, а вчинки.

— Я пам’ятатиму про це, — запевнив юнак, вклоняючись на прощання.

— Тоді можеш іти, — милостиво кивнув Ротгар.

Ерагон і Сапфіра неквапом вийшли з королівської зали. Схвильований Орик чекав на них за дверима.

— Ну, як пройшло? — тихо вигукнув він. — Вас добре прийняли?

— Здається, так, — відповів Ерагон. — Але ваш король дуже поміркований.

— Тому він і править так довго, — задоволено