Читати книгу - "Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської"

цьому місці, що даси згоду ввести до безбожного іудейського храму, якому не місце в християнському Львові, святих отців–єзуїтів, щоб вони дім свій мали, щоб ще один хрест звівся над нашим містом. Обіцяй, мужу, я не встану з колін, поки…

Жолкевський зрозумів: все це робота Соліковського. Зашморг затягнуто, відступати нікуди — сам знищив своїх союзників під Ґудзовом. «А хто зна, — подумав, — може, так і треба… Може, справді, єзуїти — перст Божий?»

— Встань, жоно, — мовив похмуро. — Встань. Я обіцяю.

…Сеньйор єврейської гміни Нахман Ізакович вийшов на галерею свого будинку, який заступав готичну, невисоку синагогу, притулену задньою стіною до міської зброярні, й перед мовчазним понурим натовпом розірвав на собі камзол. Плач і ридання дружно вдарились об мур гетто. Старі жінки зривали намітки з голів і рвали волосся, чоловіки били себе кулаками в груди, дівчата співуче голосили, підводячи над головами заломлені руки, перелякані діти верещали — лемент, якого не бувало й під час погромів, пронісся над усім містом і раптом стих: Нахман застебнув камзол.

— Браття, плач не допоможе, тільки один Бог, — він підвів руки й звернув до неба балухаті очі. — Ні одна сльоза хай не впаде більше з ваших вій, ні одна рука хай не сягне по камінь — влада прислала нам оцей страшний рескрипт, а всяка влада од Бога. Тож помолімся йому, щоб зм'якшив свій тяжкий присуд. Молімся!

Єврейська громада разом упала на коліна, шепочучи, викрикуючи й виспівуючи псалми Давида, припав обличчям до поруччя галереї і Нахман, та ненадовго, він випростався і вийняв з кишені магістратський рескрипт.

— Браття, слухайте всі, що з Божого повеління записано в цьому панствовому документі. В ньому записано, що євреям не можна мати в християнських містах своїх божниць…

— Ой вей, ой вей! — застогнав натовп.

— Ша! — викинув руку Нахман. — Рескрипт гласить, що італійський будівничий Павло Римлянин не міг збудувати нам цієї синагоги, бо як може християнин будувати єврейські святині? То коли він не міг збудувати, то, значить, не збудував, а коли не збудував, то її нема…

Здивований натовп мовчав.

— Дивуєтеся, куди ділась? А це не синагога, це молитовний дім родини Нахмана Ізаковича, яку спорудив він, або його батько, або його брат — сказано ж, що не Павло Римлянин!

— Йо, йо! — загомоніла юрба. — То справді молитовний дім пана сеньйора!

— Ша!.. Але в рескрипті львівського старости сказано ще й таке, що я незаконно взяв під свій молитовний дім плац, на якому колись стояв кінський млин олеського старости…

— Ну і що? — почувся вигук.

— Що — ну і що? Ша… Нам не можна ставити синагоги, і нам Павло Римлянин її не поставив. Так записано чорним по білому. Але ми незаконно забрали плац, і його треба в старости викупити. Нині треба викупити, бо завтра прийдуть сюди отці–єзуїти, здеруть із стіни священний сувій Мойсеевого П'ятикнижжя, винесуть стіл для святого письма, поламають свічники, перевернуть бочку з водою для миття рук, позривають світильники із стелі і залишать тільки лавки, а на даху поставлять хрест. А ви — ну і що…

— Ну то що? — знову впало з натовпу.

— Як ви питаєте, то я відповім: складайте зараз гроші на цей ось столик, біля мене!

Ніхто не зрушився з місця.

Тоді з гурту, з–поміж людських ніг, виповзла навкарачках жебрачка Хайка, яка жебрала під синагогою, підвелася й потюпала до галереї. Вийняла з великої торбини меншу й подала її Нахманові.

— Що — ну і що? — повернула голову до людей. — Я мушу дати, бо як заберуть синагогу, то де буду жебрати?

Євреї опустили голови, сеньйор Ізакович висипав з Хайчиної торбини на столик мідяки й срібло, порахував, потім глянув на людей і докірливо похитав головою.

— Вей мір, як не соромно — бідна Хайка пожертвувала дев’ять золотих і шість грошів, а ви — в шовкових мантіях, в оксамитових ярмулках — не хочете витрусити кишень? Ну–ну, Хайка зрозуміла, що не буде мати де жебрати, а чому бургомістр кагалу не подумає, де буде правити суд? А шкільник куди буде скликати правовірних на молитву? А де правитиме службу рабин? Де помолиться за добрі торги купець, де різник, шапкар, золотник випросять у Бога удачі, де, врешті, грішник відмолить свої гріхи? Де, питаю? А грішні ми всі, всі!

Спочатку поодинці, а потім дружніше підходили євреї до ґанку і кидали на столик гроші, купа коштовного металу росла, росла, а коли пройшла вся громада, знову притюпала до Нахмана Хайка і спитала:

— А ти святий, Нахмане, що не даєш нічого?

Сеньйор не відповів. Повернувся, зайшов до кімнати, а потім вийшов — не сам. Поруч з ним стояла струнка чорноока жінка з довгими гебановими кучерями — Роза Нахманова, про красу якої говорили у всьому старостві.

— Ці гроші віднесе Мнішекові моя Роза. Так хоче пан староста, — сказав Нахман.

Роза здригнулася, зляканими очима глянула на чоловіка, зашемрав натовп, Нахман згорнув у торбину гроші й подав дружині.

— А тепер іди. Посилає тебе вся громада, як Юдіф у табір Олоферна. Юдіф принесла голову, ти принесеш грамоту.

— Вей, вей, наша Guldene Rojse! — вигукнула Хайка і зареготала. — Вона сама золото, сама золото!

Хтось штовхнув жебрачку, і та зникла під ногами юрби.

Того дня староста Єжи Мнішек наказав єзуїтам узяти під свій дім королівську лазню, єврейській гміні подарував синагогу і в додачу глинянську митницю.

Роза Нахманова у Мнішековій спальні творила легенду.

…Запрошення, з яким прийшов до Шимона Шимоновича посланець Соліковського, звучало як наказ. Архієпископ повідомляв, що на плаці праворуч Низького Замку біля колишньої королівської лазні відбудеться урочисте відкриття єзуїтського дому й закладення каменя під костьол єзуїтів; присутність знакомитого поета вельми бажана і, зрештою, необхідна — poeta clarus[111] повинен привітати введення солідасів Ісуса в храм.

Шимонович думав: коли він дав привід Соліковському розпоряджатися його часом, волею, бажанням, його поглядами й словом? Хіба не відомо архієпископові, що Шимонович співчував рокошанам і є ворогом ордену? А втім, ворогом ордену був і Жолкевський, а нині він і його зять Ян Данилович, як повідомлялося в запрошенні, власноручно закладатимуть наріжний камінь під єзуїтський костьол. Як це трапилося так, що проти волі народу, політиків, мислителів чорний орден проникає у всі клітини державного організму Речі Посполитої?

У пам'яті спливли слова політика Яна