Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

за розрадою, якої, мабуть, не отримає; а власне — чого хотів Іван: втішання в смутку? Але ж для чого, чей Маркіяна вже ніхто не воскресить. Наукових дискусій? А чи варто займатися розмовами, коли наука вимагає натужної праці власного мозку? Суперечок про рунічне письмо? Але ж Яків ніколи не вірив у існування рун, а тепер, коли Іван готовий до торгів з чортом, думки приятеля з цього приводу й зовсім йому не потрібні… А все ж таки, чого приманджав Вагилевич з Ожидова до Микитинець, яка туга погнала його в дорогу, за чим змучила ностальгія, — і аж тепер втямив Іван: за «Трійцею»! Йому здалося, що вони з Яковом повинні тепер так тісно поєднатися душами, щоб не залишилось найменшого відчуття відсутності Маркіяна, й була це найоманливіша ілюзія: на місці Маркіяна зяяло бездонне провалля, яке буде розширюватися все більше й більше, мов ті скали обабіч микитинського каньйону, де хоч позірно все стоїть на місці — проте простір між плебанією і циганськими халупками щораз то ширшає, бо непомітно осуваються урвища, і хто знає, чи за якийсь час Вагилевич зуміє добачити із свого циганського шатра схоже на бузькове гніздо житло отця Головацького, яке стоїть, дух людям забиваючи, на самому краєчку скали; а може, те гніздо нечутно звалиться у прірву, й лелека полетить у далекий, ще не знаний йому сьогодні вирій?

Пан Верещинський тільки руками розвів, побачивши Вагилевича: а то якими світами, пане Іване?; трохи Божими, трохи бісівськими, інакше не можна, пане Миколо, світом–бо управляють дві сили; правда, правда, лише та різниця між ними, що одна керується любов'ю, а друга ненавистю; тому ці сили весь час змагаються, і кожна у свою чергу перемагає або програє; яка ж бо сила перемогла на вашій дорозі, пане Вагилевич?; любов, справжня любов, пане Верещинський, повірте мені…

— Не можна провадити філософський диспут, нечисту силу поминаючи, — начебто вдавано обурився Головацький, й Іван на коротку мить побачив колишнього Якова — товариського й жартівливого, проте отець упору спам'ятався, що жартувати з приводу богословія не гоже, набрав поважного вигляду, й кинута ним фривольна фраза набрала напутнього сенсу.

Яків стулив долоні, немов до молитви, й показав на панну, що сиділа в кутку біля дзеркала й вагалася — підводитись чи ні; вона мала приємний, хоч і надто скромний вигляд: гладко зачесане темне волосся, прикриваючи вуха, закручене було на потилиці у вузол, як у поважних пань, чорна сукня спадала до стіп, стоячий комірець тісно, як у черниці, обводив шию, довгі рукави сукні защіпалися біля зап'ясть, — панна намагалася якнайстаранніше приховати своє тіло, засвідчуючи цим жіночу недоступність, і отець Головацький запропонував познайомитись, панна густо почервоніла й незграбно подала Іванові руку: «Амалія Пекарська, я вас знаю з розповідей вуйка, велика честь для мене познайомитися з вами», — дівчина ніби наперед запам'ятала, що має говорити при знайомствах, і тепер завчено продекламувала; Вагилевич порівняв її з тією, яку називав Юлією: та літала попід небесами відьомськими дорогами й була невловима, чарівна, жагуча й безсоромна, ця ж трималася землі, напевне, мріяла про мужа, та наперед мліла від сорому, лише подумавши про подружнє ложе, такі жінки бояться кохання, проте прагнуть материнства, вони народжують дітей, пишаються ними і водночас їх соромляться, усвідомлюючи, що всі знають, в який спосіб діти з'являються на світ; досі Іван не завважував, що жінки полярно розділяються на тих, які покликані створювати сім'ї, і тих, які дарують кохання, беручи собі навзамін за подарунок не чоловіків, а порожнечу, котра після них залишається; а чи поєднується в жінок хоч зрідка палка любов із сімейними клопотами, чи шал справжнього кохання сумісний лише з гріхом?

— Це моя племінниця, доня моєї сестри, що замужем за отцем Пекарським у Дроговижі біля Миколаєва, — заговорив пан Верещинський, щоб розвіяти зніяковіння, яке запало між Іваном і Амалією. — Влітку перебуває у мене, в Коломиї, й ми разом вибираємося деколи на недалекі прогулянки…

На оглядини возить, подумав Вагилевич, і добре робить — панна ж давно на виданні: перша молодість в неї вже відцвітає, а шкода, бо з вигляду видно, що надається на люблячу матір, вірну дружину, господарну їмость[122]; у цю мить несподівано й навально вдерлася в мозок думка, що Амалія — його доля, сам Господь посилає її, й від бажання і страху серце в грудях запалося так глибоко, що навіть стукоту не було чутно; думка, що мусить одружитися, ходила за ним назирці віддавна: знав — як цього не зробить, зостанеться вічним жебраком, найкраще майбутнє світиться йому хіба що на службі домашнього вчителя в панських маєтках; треба скористатися із вдячної нагоди, бо ж за рік–два панна Амалія постаріє, а кращої він не знайде; до світлиці увійшла їмость Марія, привіталася й запросила гостей на вечерю; Іван поклонився Амалії, подав їй руку, й вони обоє рушили в парі до їдальні, ніби між ними про все вже домовлено; за рік у них народиться перша дитина, за кілька років — ще двоє, Вагилевич переходитиме з одного місця праці на інше, тяжко гаруватиме, щоб прогодувати сім'ю, він увесь посвятиться своїй родині й буде вічно дивуватися, що, одружившись без любові, знайшов сімейний затишок, але чи то — кохання, бо коли так, то як називається тоді те, що супроводжувало його крізь усе життя, — пролітала ж у його небі зеленокоса літавиця, перевтілюючись у жінку, запалювала в душі гутний вогонь, він згоряв на ньому і в тузі за ним і витлумачити собі не міг до самої смерті, що таке любов — від Бога чи від Сатани дарунок, а коли є різні любові, то яка від Господа, а яка від диявола?

Відмовивши за столом затрапезну молитву, Головацький мовив: «Мир вам, браття!», і вельми здивувався Іван, що приятель цитує перший рядок із вірша Гушалевича, — той вірнопідданський габсбурзькому тронові вірш, покладений на музику композитором Рутковським, встиг уже стати галицько–руським гімном, мелодія була лінива, мов хід робучих волів, то був гімн рабів, назавше примирених із своєю долею, його співали семінаристи перед початком занять й попи на престольних празниках; Вагилевич ненавидів те впокорене скигління і думав, слухаючи — чом же не співають пісень на слова Шашкевича, хоча б оці: «Споминаймо, браття милі, може, спомин спосіб дасть воскресити в новій силі руську славу, руську власть!» — чи то зарано вийшов Маркіян із своїм словом до народу, чи не потрібні рутенцям ні власть,