Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

ось що: ти віднімаєш у малюка монету — а він завжди тримає її напоготові в руці, — штовхаєш його в риштак, а сам неквапно йдеш собі геть, так ніби нічого й не сталося, мовляв, дитина ненароком упала й забилась. Ха-ха-ха!

— Ха-ха! — зареготав на все горло містер Клейпол і в захваті аж задриґав ногами. — Далебі, оце якраз для мене!

— Я й сам так думаю, — відповів Фейгін. — Приділять тобі кілька гарних місцинок в Кемден-Тауні і Бетл-Бріджі, і ще в яких-небудь околицях, де та дітлашня просто-таки шастає з монетами в руках, тож, роблячи обхід, ти зможеш обскубти стільки курчат, скільки заманеться. Ха-ха-ха!

Тут Фейгін тицьнув містера Клейпола в бік, і обидва вибухнули тривалим гучним реготом.

— Ну, гаразд, я згоден, — сказав Ной, угамувавшись, коли повернулась Шарлотта. — То о котрій зустрічаємося завтра?

— О десятій годині добре буде? — спитав Фейгін і, коли містер Клейпол кивнув на знак згоди, додав: — Як тебе відрекомендувати моєму доброму другові?

— Містер Болтер, — відповів Ной, заздалегідь приготувавшись до такого питання. — Містер Моріс Болтер. А це місіс Болтер.

— Моє шанування, місіс Болтер, — мовив Фейгін, вклоняючись з комічною люб'язністю. — Сподіваюсь невдовзі познайомитися з вами ближче.

— Чуєш, що тобі каже джентльмен, Шарлотто? — гарикнув містер Клейпол.

— Так, мій любий Ною, чую, — озвалась місіс Болтер, подаючи руку.

— Вона зве мене Ноєм, — вигадала таке пестливе ім'я, розумієте? — пояснив містер Моріс Болтер, колишній Клейпол, звертаючись до Фейгіна.

— Чом не розуміти — розумію, та ще й дуже добре, — відповів Фейгін, цього разу сказавши правду. — Ну, бувайте! На добраніч!

Висловивши на прощання багато найкращих побажань, містер Фейгін вийшов. Ной Клейпол, заручившись увагою своєї кращої половини, почав пояснювати суть укладеної угоди з такою пихою і почуттям власної вищості, які личили не тільки представникові дужчої статі, а й джентльменові, що дістав повноваження обскубувати курчат у Лондоні та на його околицях.

Розділ XLIII,

в якому оповідається, як Спритний Пройда потрапив у халепу

— То ви і є отой ваш друг? — спитав містер Клейпол, він же Болтер, коли наступного дня переселився, внаслідок взаємної домовленості, до Фейгінової оселі. — Знаєте, я ще вчора ввечері здогадувався про це.

— Кожен сам собі друг, мій дорогесенький, — зауважив Фейгін, хитро всміхаючись. — І кращого друга йому не знайти.

— Є й винятки, — заперечив Моріс Болтер з виглядом бувалої людини. — Дехто, знаєте, нікому не ворог, крім самого себе.

— Дурниці! Не вір цьому, — сказав Фейгін. — Коли чоловік сам собі ворог, то тільки тому, що він аж надто собі друг, а не тому, що дбає про когось більше, ніж про себе. Кажу тобі, не буває такого в житті.

— Не повинно бути, навіть коли й є, — озвався містер Болтер.

— Певна річ, — погодився Фейгін і додав: — От дехто з чаклунів вважає за магічне число три, а дехто — число сім. Тільки і те, і те брехня, друже. Насправді — це число один.

— Ха-ха! — зареготав містер Болтер. — Завжди один.

— У такому невеличкому товаристві, як наше, дорогесенький, — сказав Фейгін, відчувши, що треба розтлумачити свою думку, — у нас усіх спільне число один, цебто, ти не можеш вважати себе першим номером, не вважаючи таким же мене і всіх наших юних друзів.

— Отуди к бісу! — вигукнув містер Болтер.

— Так от, — провадив Фейгін, удаючи, ніби не почув його вигуку, — ми всі так пов'язані один з одним спільними інтересами, що інакше й бути не може. Ось, приміром, твоя мета — дбати про номер перший — тобто, про себе.

— Та звісно, — озвався містер Болтер. — Це ви слушно сказали..

— Тим-то й ба. Але ти не можеш дбати про себе — номер перший, не піклуючись водночас про мене — номер перший…

— Цебто, ви хочете сказати — номер другий, — зауважив містер Болтер, якого природа щедро обдарувала себелюбством.

— Ні, ні в якому разі! — заперечив Фейгін. — Я для тебе маю таку саму вагу, як і ти сам для себе.

— Послухайте, — перебив його містер Болтер, — ви славний чоловік і припали мені до вподоби, тільки ми ще не встигли так заприятелювати, щоб до цього дійшло.

— Подумай лишень, — сказав Фейгін, знизавши плечима і розводячи руками, — поміркуй: ти облагодив з біса гарненький справуночок, який і мені до смаку, але який водночас може прикрасити твою шию краваткою, що її легко пов'язати, та важко розв'язати, тобто, просто кажучи, — зашморгом.

Містер Болтер ухопився за хустку на шиї, ніби відчувши, що вона здавлює йому горлянку, і промимрив щось, виражаючи згоду не так словами, як тоном.

— Шибениця, — вів далі Фейгін, — шибениця, мій дорогесенький, це дороговказ, який попереджає про дуже короткий і крутий поворот, що поклав кінець кар'єрі не одного сміливця на широкому життєвому шляху. Не збитися з прямої дороги і не потрапити на той небезпечний поворот — ось яка для тебе найперша мета.

— Еге ж, — відповів містер Болтер. — Не розумію тільки, навіщо ви про це згадуєте?

— Щоб як слід пояснити тобі свою думку, — сказав старий, звівши брови. — Аби домогтися свого, ти покладаєшся на мене. А я, щоб був лад у моєму маленькому справунку, покладаюся на тебе. Перше — найважливіше для тебе, друге — найважливіше для мене. Що більше ти цінуєш своє найважливіше, то більше піклуєшся про моє, і таким чином ми повертаємося до того, про що я казав напочатку: наша увага до номера першого єднає нас усіх, і так воно має бути, інакше все наше товариство полетить шкереберть.

— Ваша правда, — глибокодумно зауважив містер Болтер. — Ну й хитрющий же ви стариган!

Містер Фейгін задоволено переконався, що ця оцінка його здібностей — не простий комплімент, що йому пощастило втовкмачити новобранцеві думку про свою геніальну хитромудрість, а домогтися цього з самого початку їхнього знайомства було надзвичайно важливо. Щоб закріпити перший успіх і підсилити враження, потрібне й бажане, він почав докладніше розповідати про грандіозний розмах своїх операцій, переплітаючи собі на користь правду з вигадками та чергуючи і те, і те з такою майстерністю, що повага до нього містера Болтера помітно зростала, а водночас до неї домішувався благодатний острах, який Фейгін так жадав у ньому збудити.

— Наша взаємна довіра розраджує мене в тяжкій утраті, — сказав Фейгін. — Учора вранці я втратив свого найкращого помічника.

— Він що — помер? — скрикнув містер Болтер.

— Ні, ні, до цього ще не дійшло, — відповів Фейгін. — До цього ще не дійшло.

— То, виходить, його…

— Розшукали, — підказав Фейгін. — Еге ж, розшукали.

— В дуже важливій справі? — запитав містер Болтер.

— Ні, — відповів Фейгін, — не дуже.