Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

Із кам'яним обличчям Віра вийшла з ординаторської.

— Журнали забери, — нагадав Ілля.

Голоюх увійшов до кабінету і кинув папку з історіями на стіл, потім всівся. Валентина була на своєму місці — якась сумна та принишкла.

— Отже, так, — сказав Тарас. — Від сьогодні я тут офіційно на півставки. Головний зробив деякі пертурбації. Буде всє, як колись, — окремо хірург, окремо травматолог. Так що халява скінчилася. Прошу працювати на повному серйозі.

— А я коли, доктор, не працювала? — ображено запитала вона.

— Я й не казав, що не працювала, — уточнив Голоюх. — просто на майбутнє прошу бути серйозною.

Валентина сумно зітхнула та промовила:

— Дякую вам, доктор...

— Що? — не зрозумів Тарас.

— Я кажу: дякую вам, що захистили. Я не забуду.

— Що ти мелеш? — обурився він. — Ти що, перегрілася?

— Нічого я не перегрілася. Я знаю, ви до головного ходили, щоб мене назад повернули.

— Я?! — здивувався Тарас. — Та я би навпаки, із задоволенням тебе кудись спихнув. Он усі ноги вже обтовкла...

— Більше не буду, доктор... — промовила медсестра, відчиняючи двері.

***

В операційній стояла відносна тиша, якщо не враховувати звичайних робочих звуків. Операції передбачалися не надто великі, але хірурги вдягалися та обробляли руки мовчки, без звичних жартів та реплік. На обличчях їхніх застигли не вельми вдоволені вирази.

— Такі халати потрібно відкладати на нічні операції, — зіщулившись, зауважив Олег, коли санітарка за його спиною зав'язувала стерильний халат. — Щоб вдягнув — і відразу остаточно прокинувся.

— Віро, чому халати знову мокрі? — не витримав Медвідь.

— Ілля Петрович, це не до мене, — сухо зауважила вона, — ви прекрасно знаєте, як у нас працює стерилізаційна. Піднімайте питання перед адміністрацією.

— Ну, так, звичайно... — пробурмотів Ілля. — Це не до тебе, але ти рада, що вони сьогодні особливо мокрі. Це мені за операційні журнали.

— Доктор, я стою у такому ж мокрому, як і ви, — відповіла сестра. — Не вірите — можете помацати.

Хірурги вже «обклалися» стерильними простирадлами, і Олег обробляв йодонатом операційне поле — сьогодні оперуватиме він.

— Ні, ти глянь... — не заспокоювався Ілля, дивлячись на столик операційної сестри, — вона навіть атравматичний кетгут сьогодні поклала. А мені учора дала такий... наче дріт...

Віра лише сопіла під маскою.

— Дай ще раз спирту, — попросив Олег. — У них там, напевно, й не миються, води немає, чи що... Глянь, увесь тампон чорний.

Він показав тампон, яким протирав місце майбутнього розрізу.

— Можна, чи що? Анестезіологи!

— Ну, починайте... — байдуже промовив Щур, який сьогодні, очевидно, також був не в гуморі.

— Скальпель...

Віра простягла скальпель у серветці.

— Господи... «Парагон»! — картинно здивувався Медвідь. — А мій учора взагалі не різав. Тепер ви, Олег Вікторович, будете на особливому положенні, як король. Я ж у них зараз в опалі, за операційні журнали...

— Ілля Петрович, не вигадуйте, будь ласка, — попросила Віра, — для мене усі лікарі однакові.

— Правда?! — здивувався Ілля. — А чого ж ти мені вчора підсунула рукавиці шість із половиною замість «вісімки»? Я думав — до кінця операції пальці повідпадають! Затискач!

— Дала такі, які хворий купив, — коротко відповіла вона, подаючи затискач.

— Ну, в тебе ж завжди є на загашнику! От і дала б мені «вісімку», а ці потім сама б колись вдягла. В'язатися! І так, напевно, й було б, якби не кляті операційні журнали.

Сестра простягла нитку на затискачі:

— А щодо загашника ніяких розпоряджень із вашого боку не було.

Олег оперував мовчки, слухаючи цю перепалку.

— Звичайно, — погодився Ілля, — щодо атравматичного кетгута також сьогодні не було розпоряджень, тим не менше — нате вам,

Олегу Вікторовичу, раз ви мене не діставали, а Ілля Петрович нехай подивиться. Затискач! ...І висновки зробить...

— Атравматичний кетгут — це для хворого, — мало не по складах промовила Віра, вкладаючи у руку лікаря затискач. — Операція сьогодні делікатна, нехай хворому краще буде.

— Так?! — здивувався Ілля. — А тісні рукавиці й тупі голки — також для хворого, виходить? Отже, по-вашому, мій хворий винен у тому, що він мій?

— Ну чому? — щиро здивувалася вона. — Ви ж однаково зробите все як належить, навіть тупою голкою, тільки просто більше помучитеся.

— Одначе! — Ілля навіть не знайшов слів у відповідь, а лише безпорадно вирячився на колег, наче шукаючи співчуття. — Ні, ви чули це? Ні, ну це ж взагалі безпрецедентні заявочки!

— А ви як гадали? — наче нічого й не сталося, гнула своєї Віра. — Взяли собі за правило діставати операційних сестер і доводити їх до сліз... Олег Вікторович, в нас діатермія під'єднана. Давати?

— Давай, — відповів Олег, — бо тут сьогодні чогось усе розкро— вилося...

— Ну ось, і діатермія готова... — продовжував сичати Ілля.

Сестра подала насадку, від якої тягся електричний дріт. В

операційному полі затріщало, з'явився легкий димок.

— Інша справа, — зрадів Олег. — Тепер скоріше піде. Давай, шквар...

— Не завадило б швидше, — погодився Медвідь, — мене там німець чекає. Все-таки хочу прозондувати ситуацію із апаратурою.

***

Ганс дійсно вже двадцять хвилин стирчав унизу під хірургічним корпусом. Дверцята його джипа були відчинені, а сам він походжав поруч.

Новий УАЗ під'їхав до входу і розвернувся. Лікарка з фельдшером вивели з нього породіллю з величезним животом, яка згиналася й стогнала. На сходах їх уже зустрічали. Німець мовчки спостерігав цю картину.

— Гансе, а ти кого тут чекаєш? — обізвалися до нього ззаду.

Це був головний. Швидкою ходою він крокував із корпусу до

корпусу, накинувши поверх білого халата плащ.

— Метфіть, клафний хірург, какой-то просьба імель, — відповів німець. — От, небагато ждайт треба ...

— Так... — Лабо зітхнув, похитавши головою, коли породілля зникла у дверях, — не надто часте явище у теперішні часи.

— Поч'єму? — не зрозумів Ганс.

— Не хочуть народжувати, — пояснив головний. — Умови життя важкі. Молодь взагалі за кордон тікає, хто куди може. Колись, пам'ятаю, щойно я сюди прийшов — сімсот родів на рік. Щодня двоє родили. За минулий рік — сто шістдесят. Можеш собі уявити? У нас зараз, між іншим, від'ємний баланс населення. Помирає більше,