Читати книгу - "Нескінченна історія"

безвладним, як і всі в цьому місті, й не міг більше нічого собі бажати. У другому випадку в ньому згасало будь-яке прагнення досягти величі та влади. Так чи інак, для неї, Ксаїди, гра була програна.

Вона наказала своїм панцерним напіввелетням зупини­тися, однак вони чомусь не скорилися її волі, а йшли собі далі. Тоді вона розлютилася, вистрибнула зі свого паланкі­на і, розпростерши руки, спробувала загородити їм дорогу. Та закуті у лати напіввелетні, і піші, і вершники, продов­жували рухатися, ніби її й не було, і розчавили її своїми ногами та копитами. Втім, у мить, коли Ксаїда випустила дух, довга колона раптом зупинилася, мов незаведений го­динник.

Трохи згодом до цього місця із рештками війська діста­лись Гісбальд, Гідорн і Гікріон. Побачивши це видовище, вони ніяк не могли второпати, що ж тут скоїлося. Адже па­нцерних напіввелетнів приводила в рух Ксаїдина воля і тільки вона, отож лише Ксаїда могла змусити їх щось зро­бити. Себто саме воля Ксаїди дозволила їм (або змусила їх) розтоптати чарівницю. Щоправда, здатність до тривалих розмислів не належала до найсильніших рис трьох панів лицарів, отож вони лише знизали плечима і облишили зай­ві думки. Трохи порадившись, що ж робити далі, вони дій­шли висновку, що військова виправа, судячи з усього, за­вершилася. Відтак вони розпустили залишки війська, по­радивши всім іти, звідки прийшли. Самі ж лицарі, позаяк присягали Бастіянові на вірність і не хотіли ламати прися­гу, постановили шукати його по цілій Фантазії. Так і не дійшовши згоди, де саме шукати, лицарі вирішили, що ко­жен із них шукатиме Бастіяна самотужки.

Вони попрощалися і попленталися - кожен в інший бік, кожен своєю дорогою.

Гісбальд, Гідорн і Гікріон пережили ще чимало пригод, і в Фантазії досі побутує безліч оповідок про їхні блукання і безглузді пошуки. Утім, це вже зовсім інша історія, і її краще розповісти якось іншим разом.

Що ж до чорних панцерних напіввелетнів, то вони так і залишилися стояти там, на тому пустищі, неподалік від Міста Колишніх Королів. Під дощем і снігом вони іржаві­ють, а відтак поступово осідають, заглиблюючись у землю: котрийсь - рівніше, а котрийсь - перехняблено. Та ще й досі на тому місці можна побачити чимало напіввелетнів у ла­тах. Воно має недобру славу, мандрівники оминають його десятою дорогою...

Проте повернімося до Бастіяна.

Йдучи звивистою стежкою крізь трояндові хащі, він побачив щось, що його невимовно здивувало, бо ніколи ра­ніше у своїх мандрах Фантазією він не бачив нічого подіб­ного. Бастіян побачив вказівний знак у формі руки, і ця рука пальцем вказувала напрям.

Під знаком було написано: «До Дому Змін».

Бастіян неквапно пішов у той бік. Він вдихав пахощі безлічі руж і відчував, як прибуває його радості; в нього з’явилося відчуття, що десь там на нього чекає якась радіс­на несподіванка.

Врешті-решт він ступив на пряму, як стріла, алею, об­саджену деревами з кулястими кронами. З гілок цих дерев щедро звисали рум’яні, схожі на яблука, плоди. А в самісі­нькому кінці алеї виднівся будиночок. Підійшовши ближ­че, Бастіян виявив, що то, либонь, найкумедніший дім, який він бачив у своєму житті. Гостроверхий дах, мов ніч­ний ковпак, сидів на будівлі, що чимось нагадувала велете­нський гарбуз, бо була навдивовижу куляста, а її стіни у багатьох місцях прикрашали ґулі та виступи - так би мови­ти, товстенькі «черевця», і це робило будиночок присадку­ватим і на вигляд дуже затишним. Були там і кілька віко­нець та двері, все якесь кривувате, так ніби хтось прорізав ці отвори в гарбузі, ще й доволі невміло.

Наближаючись до будиночка, Бастіян зауважив, що той постійно, хоч і дуже повільно, змінюється; приблизно так само неквапно, як слимак виставляє свої мацаки. З правого боку будиночка формувався невеличкий виріст, який пос­тупово перетворювався на башточку. Водночас зліва закри­валося і поступово зникало віконце. З даху проростав ко­мин, а над вхідними дверима виникав невеличкий балкон­чик з кованою балюстрадою.

Бастіян зупинився, спостерігаючи: ці безупинні зміни видавалися йому дивними і веселими. Тепер він зрозумів, чому цей будиночок називався «Домом Змін».

Стоячи отак перед хаткою, він почув, як усередині при­ємний жіночий голос із невимовним теплом наспівує піс­ню:

-Любий гостю, вже сто літ,

Як ти мав прийти.

Раз сюди надибав хід,

То це ж, певно, ти.

Зголоднілий? Спраглий? - Ось

їжа тут, пиття,

Все, чого б не забаглось

В ясності життя,

Спокій по трудах...

Добрим, був ти чи лихим,

А пишатись маєш чим:

Неблизьким був шлях.

«Ой, - подумав Бастіян, - який прекрасний голос! Як би я хотів, щоби цю пісню співали мені!»

А голос виспівував:

- Можний Пане, з сивих літ Завітай в дитинний світ.

На порозі вже не стій,

Входь, жаданий, входь мерщій!

Блага всі на тебе тут

Так давно вже ждуть!

Голос вабив Бастіяна, і він не міг йому опиратися. Він чомусь був переконаний, що жінка, яка так співає, мусить бути дуже доброю і привітною. Отож хлопець постукав у двері, і голос загукав у відповідь:

- Заходь, заходь, мій хороший!

Він відчинив двері - і побачив надзвичайно затишну, не дуже велику кімнатку, через вікна падало яскраве сонячне світло. Посеред кімнатки стояв круглий стіл, заставлений усілякими полумисками, вазами і кошиками, і всі вони бу­ли повні якихось незнаних Бастіянові соковитих плодів.

За столом сиділа якась жінка, що й сама трошки скида­лася на яблуко, - така вона була пишна і кругленька, така здорова і червонощока.

У найпершу мить Бастіяна охопило бажання підбігти до неї з розпростертими обіймами, вигукуючи:

- Мамо! Мамо!

Але він опанував себе.

Його мама померла і, безумовно, тут, у Фантазії, її не­ма. А ця жінка, хоч і мала такий же любий усміх і такий самий, як і в мами, погляд, що негайно викликав довіру, була просто дуже схожа на його матір - подібна, як рідна сестра. Його мама була невеличка на зріст, а ця жінка - радше висока. На голові вона мала капелюх з широкими крисами, рясно прикрашений квітами і плодами, а сукня її була пошита з якоїсь квітчастої, надзвичайно барвистої тканини. Лише придивившись уважніше, він помітив, що насправді сукню жінки прикрашав не малюнок на тканині, а справжнісінькі листки, квіти і плоди.

Він якийсь час стояв отак, вдивляючись у неї, і його заполонило якесь давно-давно забуте відчуття. Він не міг пригадати, коли і де вже відчував щось подібне, а тільки знав: це було колись дуже давно, коли він був іще зовсім маленький.

- Та сідай же, мій хороший! - мовила жінка і