Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

— Ти б не сплюнула, — заперечив я. — Ти не забобонна.

— Справді, — промовила з тихим смішком, намотуючи пасмо волосся на палець. — Я не забобонна. І ніколи забобонною не була.

— То це мій валлон? — запитала вона за хвилину, зиркнувши через моє плече; бо вона, як і я, була тепер адептом ходіння поміж світами.

— Так, — потвердив я, поклавши руку на книжки захисним рухом, бо не міг не пишатися тими рядками, немов видобутими з глибини серця. Я відкрив першу з них, Казки Ліхтарні. — Це олондрійська, — сказав я, показуючи на друкований текст, — а з боків — кідеті.

— Але ж ніхто не може читати мовою кідеті, — засміялась ангел.

— Я можу, — заперечив. І показав їй, яким чином використав олондрійські символи для передачі звуків, спільних для обох мов. Подекуди використовував ту чи іншу літеру, аби передати близьке звучання на кідеті: наприклад, наш звук «дж» передав олондрійським «ш». А деколи змінював написання літер, щоб створити нові: наш звук «ч» передав усе тією ж «ш», але додав над нею дужку, схожу на пір'їну.

— Послухай, — попрохав її. Сонце заходило, затоплюючи пустелю загравою. Здавалося, що воно якось неприродно розжарене й відкидає загрозливий відсвіт на книжку в моїх руках. Я шукав потрібну сторінку. Раптом стисло в грудях; огорнуло передчуття біди. Та я все ж почав читати вголос ті рядки, що розгорнулися переді мною:

Я вже знаю, що це таке — писання. У нас складали мапи: мапи моря, мапи вод між Тінімаветом, Седсо і Джівом. І мапи річок, власне, великих рік — Діет, Катапней і Тадбаті-Нут, рік, що створили нашу країну боліт на своєму шляху до моря, яке оточило нас звідусіль…

— Зупинися, — прошепотіла вона врешті у якийсь момент.

Я ще не закінчив читати анаднедет. Мій голос невпевнено завмер у повітрі.

— Пробач, — озвався я. — Я завдав тобі болю. І знову відчув тривогу, ще сильніше, ніж досі. Пальці мимоволі стиснули сторінку.

— Ні, — промовила хрипким голосом. Здалеку, з-поза меж моєї досяжності долинув її невтішний плач. Біль, якого мені це завдало, і відчуття безпорадності були такими гострими, що я заплющив очі.

— Це страшна історія, — ридала вона.

— Ні, — запевнив я. Ні. Це чудова історія. Джіссавет! Ти мене чуєш? Ти її прегарно розповіла.

— Мені його не вистачає, — заговорила вона. — Думаю, що він помер, але ніде не можу його знайти.

— Ти його знайдеш, — запевнив я. — Ти знайдеш його, я допоможу тобі його знайти…

Вона не припиняла плакати, спустошувала мене потоком горя. Отож я став розмовляти з нею, бажаючи втішити. Я вихоплював свої слова звідусюди, з поезії пустелі й Долини, з пісень Тінімавету. Я уявляв, що зустрів її у себе вдома, на півдні. Розповідав їй про цю зустріч, про те, як вона веслувала на своєму човні сонною притокою Тадбаті-Нут. Викликав в уяві образ теплого світла, наїжаченої нерухомості листя. — А я їхав на білому мулі, — продовжував, — віз перець, аби продати на пагорбі…

А ти, Джіссавет, увігнала весло в мілкий потік, затримавши рух свого човна, і дивилася на мене здивованими очима, тими очима, що мають незбагненну силу проникнути куди завгодно: в камінь, у серце. Я різко зупинив мула. Чи ж можу я заперечити, що остовпів під чаром тих очей, прикутий їх тьмавим блиском, їх незглибною темрявою? Під чаром того плеча, худорлявого і гнучкого, тієї бездоганної шкіри, що на неї спадало маслянисте світло, крапля по краплі, мов мед? Ми були оточені лісом, важко було дихати тим непрозорим повітрям. Вираз твого обличчя змінився — злегка, але явно. Ти більше не дивувалася. Ти випросталася, швидко прибравши сяйво свого погляду, і зиркнула на мене з виглядом ображеної зарозумілості… Тоді я подумав, що своїм витріщанням образив доньку вождя. Але що ж це за донька вождя, якщо вона сміливо й безтурботно веслує на своєму човні через ліс сама-самісінька, не дбаючи про те, що її врода має привертати небажану увагу її нижчих за походженням підданих? І я привітав тебе, підбадьорений тим фактом, що ти не відпливла від мене чимскоріш. І тоді вираз твого обличчя, такий несталий, знову змінився. Тепер у ньому були водночас ледь стримуваний сміх, іронія і розум — якому ти, врешті, вперше дозволила сяйнути…

Її страждання вляглося. Тепер вона з гіркотою перервала мене:

— Це все — дурниці. Ти й гадки не маєш, про що кажеш.

Але я відповів, що знаю, про що кажу.

— Я пам'ятаю це. Я все це бачив того дня, на облавку Ардоньї.

Я розповів їй також про дні, що передували відплиттю на Ардоньї, про своє життя на Тіомі. У закостенілому блиску занедбаного саду, де нерухомість дерев була такою ж глибокою і нездоланною, як сама зима, я розповів їй про своїх батьків, про брата, про метра. Дихання клубочилося хмарками туману, неначе мої слова конденсувалися в повітрі; коли ж промовляла ангел, її дихання ставало світлом. Я сказав їй, що погоджуюся з її батьком — смуток є скрізь, і описав дощ, і відчай, і дружину мого батька. Думаю, тоді вона справді побачила Тіом. Невиразно уявила собі будинок з жовтого каменю на пагорбі, що вивищувався над густо-зеленими полями. Уявила собі мого батька, як він споглядає свій тихий фільварок — монументальна постать на терасованому схилі, прикрита очеретяною парасолею.

— Він, мабуть, був схожий на Джабджабнота, — зауважила вона. У замерзлому повітрі пролунав мій сміх, що аж змусив затремтіти сині дерева.

— О так, — підтвердив я. — Він був такий… Справді схожий на бога. Ми жили у постійному