Читати книгу - "Пульсари"

верещала, а потім затихла, певне, чоловік нагодував. Уночі хтось поливав грядку, мабуть-таки, Мусій із хлопцем взялися хазяйнувати. Прокинулась від тиші в домі. Коли збиралася на роботу, не виявила в хижці нових кошиків — отже, до схід сонця зібрали ягоду й гайнули на базар.

Ще день провела на плантації, бо оголосили, що один вихід зараховується за два, а крім того, Галі шкода було людської праці.

Після роботи пішла полити Віталикові квіти й пожуритися на самоті. Знову побачила ту дівчину, що вже не раз сюди букети приносила, — видно, сумує дитина. Невже це Віталикова наречена? Підійти до неї Галя не наважувалася — навіщо об’єднувати два горя докупи, коли й одного забагато?

Але ж як хочеться матері поговорити з людиною, яка знала її сина! І може, не зустрінуться більше — не вік же дівчині журитися, топтати стежку на кладовище.

— Чия ти, люба?

— Марія. Ми з ним училися разом.

— А я Віталикова мати. Ти в мене на карточці є знята.

— Це я тоді з ним була, коли він розбився.

Галя пригадала, що слідчий і справді весь час згадував ім’я якоїсь Марії, що потерпіла разом із сином, але залишилася жива. Та матері було тоді не до знайомств.

— Шукай собі, дитино, іншого.

— Навіщо?

— Наш вік короткий. Проґавиш щастя.

— Я вже мала те щастя — перед зустріччю з Віталиком розлучилася з чоловіком.

«От тобі й на! Шалапут! Не міг дівчину знайти. — Галина уважніше оглянула Марію. — Хоча… гарненька і вірна, бо й на могилку ходить. Йому видніше було».

— Бабське щастя — не пляшки здавати, а пелюшки сушити. Не спізнись, голубко, — сказала, а сама прикинула: «Скільки ж їй років? Двадцять п’ять, не менше. Для Віталикового брата вже перестигла. А шкода! Душевна молодичка. І мені була б розрадниця на старість». І додала: — Ти заходь, голубко, інколи. За дочку будеш. Може, тобі жити ніде чи прописка потрібна — не соромся. У нас полуничка достигла — ходім. Переночуєш, а вранці електричкою на роботу.

— Дякую… Незручно. Іншим разом.

— Пом’янемо Віталика. Переночуєш, а вранці електричкою, — ніби не чуючи пояснень і не бачачи збентеження Марії, припрошувала Галя.

— А хіба ви не знаєте, що він…

— До електрички від нас близько. Ягідок назбираємо, покажу тобі чепчики Віталикові — усе, що лишилося від мого щастя, — Галя змахнула сльозу.

Зайшло сонце, вовчим оком спалахнула вечірня зоря, від чого гучніше завалували собаки. Десь верещала голодна свиня. Може, Галина? Здаля не розбереш, бо з голоду у них у всіх однакова пісня, мов номери гуртожитського вокально-інструментального ансамблю.

«Невже вона досі не знає?.. — подумала Марія. — Певне, бояться сказати їй. То де ж зараз копія? Казали, що вдома. Чи, може, батько на радощах запив та й загубив?»

— А дядько Мусій дома? — обірвала супутниця Галині спогади, які саме привели її до дерева, де у вимощеному сухотрав’ям кубельці заснув замурзаний шовковицею, подряпаний і скуйовджений хлопчик.

— А що йому зробиться? Із сином… із племінником, мабуть, телевізор длубають. Минулого тижня приїхав хлопець — як дві краплі води схожий на Віталика. Мовчазний тільки. Але ти не зважай на них, вони собі в клуні ночують, а ти будеш зі мною. — «Батька, бач, познайомив з невісточкою, — подумки дорікнула Віталикові,  — а матір і не треба. Ніби я в жінках не розуміюсь, ніби не мені внуків до пуття доводити».

Йшли зажурені. Несли схожі думки і кошика, наповненого буряковою гичкою, капустяним листям і просто бур’яном, — вітаміни для свинки. Брязкотом відра лякали темних, притихлих птахів, ногами шурхали в сухому й рипучому піску, впивалися настояним на сосні повітрям. Поволі пахощі сосни та чебрецю слабшали, їх витісняв дух теплого кізяка — Галина хрещена мати чистила корівник… Лише вона — одна на все село — не розлучилася із своєю Рудою, не сприйняла переваг огородництва-садівництва. Підсилений тріодами голос популярного співака уже змагався із перестуком вагонних коліс електрички, лякав немовлят та будив громадську совість приватників. У відповідь вони включали водяні насоси і заходжувалися поливати свої ягідні килимки, рушнички, серветки. Хор електромоторів грянув ораторію про економічні стимули і заглушив пісню про скалолазку та лисі гори.

Вдома кипіла робота: Мусій кидав тріски у розжарений рот літньої плити, за хлівом голосила помпа. Кінець шланга тримав Віталій і вимальовував струменем води химерні квіти, пелюстки яких падали на грудку, розбивалися й знову піднімалися, завішуючи мокрою ширмою обличчя поливальника.

Мусій супився, хмурнішав, — може, тому, що цей парубок все менше ставав схожий на сина. Мовчазний, до всього береться, хвилини не посидить без роботи. Одне слово, якийсь чужий. Може, в нього ще дитячий розум і в кожному ділі він вбачає забавку? На збитому з дощок столі перед Мусієм лежать придавлені цибулиною гроші. Ич, як старається для свого синка. Тверезий. Не проторгувався. Ну, не надовго. Знаємо ці ніжності, коли після чергової пакості хвостик вузликом зав’язує.

З казанка, що булькає на плиті, стирчать курячі лапки. «Старається для свого. Котру ж це він загубив? Невже зозулясту?»

— Ти яку зарізав?

— А тобі що, жалко? Он десяток таких під цибулиною кудкудаче, — Мусій кивнув на гроші.

— То й варив би їх… Гостю ось зустрічай. Це вона тоді з ним їхала, — шепнула на вухо.

— Та знаю… Вже ось дві години варю. Ти готуй вечерю, а я вже з гостею… — Мусій удав, що забув, як