Читати книгу - "Пульсари"

із цією «невісткою» в університеті лаявся, мало не бився. Він навіть зрадів їй, — може, стару допоможе якось уговтати. Широко розкинув руки, як це робив Верхуша, коли зустрічав бажаного гостя:

— А, Марійка! Заходьте, дуже радий вас вітати на нашій кафедрі. — Йому ще хотілося, кивнувши на поливальника, сказати: «Мій синок швидше ваш — і вдачею, і взагалі. Ви ростили з нього людину за власним шаблоном, не запитавши, хто мені потрібен».

Але ні слів, ні сміливості на таке довге привітання не було. Мусій рукавом обмахнув лавочку під вишнею, взяв «матір-невістку» за плечі й посадовив.

— Що, в розвідку прислали? — запитав, щоб не чула Галя. — Тут таке було! Вона нас із хати вигнала, бо вважає, що я цього Віталика з іншою… — Мусій зам’явся, бо на делікатні бесіди не мастак, — ну, мовляв, прижив на стороні. То, може, ти їй якось поясниш? Я скажу, ти скажеш, усі заговорять — повірить, нікуди не дінеться. У неї сім класів, так що не дуже мудро в’яжи. Головне — душевно.

Вечеряли на веранді, повиганявши звідти комарів. Марія зі страхом дивилася на знайому біомасу, що хрумала курячі кісточки й огірки і сміялася, розповідаючи, як із батьком торгували полуницею. Зрідка біомаса кидала веселий погляд і на Марію, але в основному грала на батька, можливо, тому, що відчувала найбільшу увагу і підтримку саме від нього.

Потім дивились фільм про клоуна, та на середині, знудьгувавшись, вимкнули телевізор. Чоловіки заходилися ремонтувати снасті, а жінки пішли в спальню.

— А що, дочко, правда схожий? — запитала Галя, коли вляглися.

— Як дві краплі води, — почулося після хвилинної мовчанки.

Вулицею пройшла ватага хлопців із транзистором. У відчинене вікно влетів кажан, та одразу ж прожогом і вискочив, збагнувши, видно, що вхід є водночас і єдиним виходом.

— А ти заміж за нього згодилася б?

Замість відповіді — брязкіт заліза: сусід став заносити до схову бляху. Довго кидав на купу — совісті в чоловіка ні на копійку. А що йому у своєму дворі. А кому неприємно — нехай вуха м’якушем затикає.

— Якби вам сказали, що він — насправді ваш син… ну, що силою медицини Віталика із мертвих у живі повернули… То ви погодитесь бути його матір’ю?

— Мені вже торочили. Та я не повірила. У цього жодної зморшки немає, жодної подряпини. Усі Віталикові шрамчики у мене на серці викарбувані. А цей, як дівчинка, — жодного синця на тілі. Мусієве насіння — це достеменно.

Сусід скінчив складати залізо і запустив помпу. А що йому? Кому не подобається, нехай м’якушем вуха заліплює. Справжньому трудареві завивання водяного насоса — мов ніжна мелодія скрипки.

— Доведеться зачинити вікно, — підвелася Галя. — У нього плантація — дай боже кожному. А бак — цистерна з-під живої риби. Мусій уже радив йому той бак на стовпи висадити, щоб від шуму свиня не худла. Та він на зло спозарання накачує воду з колодязя в бак, а звечора до третіх півнів поливає. Оці два тижні, коли ягода стигне, просто мука. А так — тут добре.

Проте Галя не встигла зачинити вікно — сирена раптово обірвалася, і на весь куток залунало:

— Митько! Струм вимкни!

Запанувала тиша, порушувана тільки собачим валуванням.

— Поремонтує, і знову густиме, — пояснила Галя. — Він сита познімав, щоб далі било. Видно, паличка десь і застряла. Хоч би не прийшов позичати нашого насоса. Не дай — образиться. А ти спи, дочко, бо я тобі, мабуть, уже набридла, як гірка редька. Мені, сказать по правді, й поговорити ні з ким: Мусій звихнувся, яка з ним балачка, а сусіди — люди зайняті, кожному своє болить.

За вікном раптом ніби зататакала далека кулеметна черга.

— От бісенята… Із кіна чимчикують. Ще ні разу не пройшли, щоб палицями на штахетинах не пограли. — Галя це сказала з такою ніжністю й теплом, ніби і не її паркан пустуни дряпали. — Отак і Віталик являвся, коли маленьким був. А коли підріс, то вже ліси тріщали й собаки під колоди ховалися, як він ішов. Хоч взагалі він добрий був… Ти ще не спиш?

— Ні, слухаю…

— Треба буде на могилці петунію посадити. Він любив ці квітки зривати — вилізе на клуню і кидає, мов парашутики. А якось упав звідти, коліно розбив.

— Ну, а якби силою науки вам точно такого виростили?

— Хіба ваша наука випише на ньому все моє життя? Он племінник є. Якось звикну. Віталик — то частка мене, удвох і росли, й старіли. Матимеш свою дитину — зрозумієш. Віриш, я колись серед ночі боса по снігу мчала до лікаря — забула взутися. Лікар як глянув на мої ноги, то й сердитись передумав. Аж тоді мені холодно стало. Дав якісь валянки, і вже вдвох бігли до хворого Віталика. Нема вже в мені того вогню, не розтоплю вже ногами сніг на стежці. А ти спи, дитино, спи…

* * *

— Що це, Климе Гнатовичу, за папірець? — головбух перегнувся через стіл і поверх окулярів дивився на Верхушу, ніби рахував, скільки в того зморщок на лобі.

— Б… Без окулярів. — Верхуша ляпав себе по кишенях, шукаючи лупу.

— Я і з оптикою тут нічого путнього не бачу, Климе Гнатовичу. Цей папірець проситься в кошик. Тут написано, що витрачено мільйон на біопрепарати, і ніякого обгрунтування. Хто ж вам таке пропустить?

— Ну, кров же дорога, міняли незбалансовані ротори…