Читати книгу - "Якоб вирішує любити"

— Батечку, а німці що, тут уже не живуть? — спитав я його.

— Живуть, звісна річ, чом би їм не жити. Їхніх хлопців забрали росіяни, а всі решта тут.

— Де ж вони? Я щось жодного не бачу.

— А мені звідкіля знати? В цій частині села живуть самі майже румуни. А шваби там, за Лотаринзькою вулицею. Мабуть, вони в кооперативі, тепер більшість працюють там.

— Що Ви маєте на увазі?

— А ти що маєш на увазі, коли питаєш, що я маю на увазі? Всі ми тепер в кооперативі. Землі об'єднали, все тепер належить державі. Шваби довго пручалися, але і їм довелося змиритися, що вони вже тут не господарі.

— А Обертини? Вони ще є? — допитувався я.

— І вони є. Правда, в домі тепер живе циганчук зі своєю жінкою, а вони — в челядні. Тільки старий Обертин рік тому відійшов. Хороший був чоловік, не те що його зять. Ми, румуни, молилися за упокій його душі, хоч він і католик.

Звістка про дідову смерть вразила мене, мов блискавка. Я похитнувся і мусив зловитися за паркан. Подібне потрясіння я пережив хіба що тоді, коли довідався від пароха Шульца про розстріл Катіци. І, як і тоді, побіг до нашого двору, який вже не належав батькам, а отже, й мені.

Якщо взагалі цьому старому можна вірити, бо, може, вік і горілка зробили своє. Може, він говорив про когось іншого, може, все було зовсім не так. Дід обніме мене, мати теж, хоч разочок — і вистачить. А тоді я віддам їй светр. Ні, на румунів не можна покладатися. Надто глибоко вони зазирають у чарку, щоби мати добру пам'ять.

І поки я на одному подиху біг ті кількасот метрів, мій дідо ще жив. Я забув про страх, що батько мене може прогнати. Що може стати на воротах з рушницею. Я накинувся на ті ворота, як на найлютішого ворога, тарабанив кулаками і зазирав між штахетинами, намагаючись когось угледіти.

Я кликав їх, та двір німував, так ніби буря або чорт вимели звідти все життя. Тиша, яку я колись так любив, коли вона залягала теплими, лінивими пополуднями. Тільки шелест каштана і гавкіт сусідських псів порушували її. Та навіть вони гавкали абияк, непереконливо, наче знали, що їхня робота скінчилася. Що їм нічого вже стерегти, бо земля, яка колись належала сама собі, а вже потім людям, тепер належить державі. Якось дід сказав: «Коли земля не хоче, то й нам годі від неї чогось вимагати».

Я сів під каштаном і чекав, коли повернуться мої. Тим часом мені не давала спокою інша думка. Що мені тепер робити, коли причина, яка привела мене додому — забрати свою землю і поставити батька на місце — виявилася марною?

Ворота нарешті відкрилися, так ніби Сарело увесь час за ними чигав. Напевно, він підкрався попід парканом і вже якийсь час спостерігав за мною. Він вийшов із сокирою в руці й стискав руків'я так рішуче, що я анітрохи не сумнівався, чи зважиться він її застосувати. Він теж змінився, став присадкуватим чоловіком з недовірливим поглядом.

— Чого тобі тут треба?

— Я — Якоб. Я повернувся.

— Бачу, хоч ти й дуже змінився. Але чого тобі тут треба?

— Я просто повернувся.

— Хочеш помститися? Не раджу.

— Хочу забрати свою землю.

Тут сталося щось несподіване, до чого я аж ніяк не був готовий. Він не накинувся на мене, паленіючи люттю й вимахуючи сокирою над головою, не захряснув у мене перед носом ворота. Обійшлося й без добірної румунської лайки, якою він володів, як ніхто. Натомість він на весь голос розреготався розпачливим, гірким реготом, стрясаючись усім тілом так, що аж сокира впала на землю. Він сміявся до сліз, і не зупинявся, навіть коли вони висохли.

— Тоді в мене для тебе погана новина, — вимовив він, нарешті вгамувавшись. — Земля не дістанеться ні тобі, ні мені. Вона тепер навіть Богу не належить.

Він прочинив ворота й махнув рукою, запрошуючи увійти.

— Жінко, винеси вина і дві склянки! — крикнув у дім.

На веранді з'явилася пухкенька, невисока циганка, в її круглому животі дозрівало Сарелове дитя. Вона тяжко зійшла сходами, мовчки й не дивлячись на мене, простягнула склянку і налила вина. Потім налила Сарело, поставила пляшку на найнижчу сходинку і знову зникла в домі.

— Ти взяв циганку? — спитав я.

— Я й сам циган.

— Лише наполовину, наскільки мені відомо.

Він гостро зиркнув на мене і випив.