Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

вісьмома ресторанами й сорока закусочними в Джексон-парку, того дня розстаралася: підвезли два вагони картоплі, 357 тисяч літрів пива, 56,7 тисяч літрів морозива, 18,12 тонн м’яса. Кухарі компанії зробили 200 000 бутербродів з шинкою і заварили 400 000 чашок кави.

Але все одно аж такого нашестя відвідувачів ніхто не очікував. Опівдні відповідальний за вхід Горес Такер дав телеграму в штаб-квартиру виставки: «Паризький рекорд розбито на друзки, і люди продовжують приходити». Один лише білетер, Л. Е. Декер, племінник Буффало Білла, який вісім років продавав квитки на його виставу, за свою зміну продав 17 843 квитків — більше за всіх, за що отримав приз від Гореса Такера — коробку сигар. У відділку Колумбівської гвардії всі стільці були зайняті дітьми, які загубилися в юрбі; дев’ятнадцятеро з них там і заночували, а зранку їх забрали батьки. П’ять людей загинуло на ярмарку чи поблизу, зокрема один працівник у процесі готування вечірніх феєрверків і відвідувач, який, виходячи з одного трамвая, потрапив під другий. Одна жінка втратила ступню, коли натовп звалив її з платформи біля поїзда. Джордж Ферріс, який того дня катався на своєму колесі, дивився вниз і дивувався: «Там, унизу, мабуть, мільйон людей!»

Феєрверк розпочався рівно о 20:00. Міллет запланував вигадливу серію вибухових «постановок» — ракети для феєрверку розставлялися на великих металевих пластинах у формі різних портретів і сцен. На першій картині була Велика пожежа 1871 року, зокрема й легендарна корова місіс О’Лірі, яка перекинула горезвісний ліхтар. Ніч сповнилася гуркотом і шипінням. У фіналі піротехніки випустили п’ять тисяч ракет у чорне небо над озером.

А проте істинна кульмінація того дня відбулася після закриття на ніч. Серед тиші, поки в повітрі ще стояв запах пороху від феєрверків, інкасатори під озброєною охороною обійшли всі білетерські будки й зібрали срібло, яке там накопичилося — усього три тонни монет. Гроші було під посиленою охороною підраховано. О 1:45 стала відома точна цифра.

Ферріс майже вгадав. Протягом одного дня за вхід до Джексон-парку заплатило 713 646 людей (лише чотири відсотки — 31 059 з них були діти). Іще 37 380 зайшли за перепустками, тож разом того дня на виставку завітало 751 026 людей — більше, ніж збиралося в мирний час будь-коли та будь-де. «Tribune» стверджувала, що масовішим зібранням у світовій історії була тільки понад п’ятимільйонна армія Ксеркса у V столітті до н. е. Паризький рекорд 397 тисяч було побито.

Славні новини докотилися до «халабуди» Бьорнема, і радісним вигукам, тостам з келихами шампанського й цікавим історіям не було кінця аж до ранку. Проте найкраща новина чекала на всіх наступного дня, коли керівництво Всесвітньої «Колумбівської» виставки, чиї нахваляння не брав на глум хіба що лінивий, вручило чек на 15 мільйонів доларів банку «Illinois Trust and Savings Company», чим повернуло останні борги виставки.

Вітряне місто перемогло.

Тепер Бьорнем і Міллет займалися останніми приготуваннями до великого дня Бьорнема — грандіозної церемонії закриття виставки 30 жовтня, на якій раз і назавжди буде визнано: Бьорнемові дійсно вдався його задум, і його справа завершена — тепер він не має чого додати. На думку Бьорнема, ніщо не здатне буде заплямувати тріумф виставки та його місце в історії архітектури.

Від’їзди

Френк Міллет сподівався, що на закриття прийде ще більше людей, ніж на День Чикаго. Поки Міллет займався плануванням, чимало інших людей, які допомагали Бьорнемові будувати виставку, почали повертатися до звичайного життя.

Чарльз Мак-Кім залишив виставку неохоче. Адже для нього цей ярмарок став тим ясним світлом, яке до пори розвіювало чорні тіні, що згущувалися в його житті. Він залишив Джексон-парк раптово вранці 23 жовтня і пізніше того дня написав до Бьорнема: «Ви знаєте, як я не люблю прощатися, і були готові виявити, що я втечу сьогодні вранці. Сказати, що мені шкода вас усіх залишати, — то висловити хіба що половину моїх почуттів.

Ви подарували мені прекрасний час, і останні дні виставки завжди будуть у моєму серці — так само, як і перші, особливо в тому, що пов’язане з вами особисто. Було б так добре решту нашого фізичного життя бути здатними озиратися на цей час знову й знов, говорити про це знову й знов, і навіть можна не казати, що ви можете покластися на мене в усьому скільки завгодно й коли тільки матимете таку потребу».

Наступного дня Мак-Кім написав своєму паризькому другові про те, що він, Бьорнем і більшість жителів Чикаго доходять спільної думки, що ярмарок був занадто гарним, аби його просто демонтувати після офіційного закриття 30 жовтня, до якого залишилося тільки шість днів: «Дійсно, для всіх зацікавлених людей питанням честі є те, щоб він зник у такий самий чародійний спосіб, у який постав, і що менше триватиме це зникнення, то краще. Заради економії, та й з очевидних причин, ішлося про те, що найкрасивіше було б підірвати будівлі динамітом. Інший план полягає в тому, щоб усе спалити. Оте останнє було б найпростішим і стало б грандіозним видовищем, коли б не небезпека, що палаючі тріски в процесі може віднести в місто, якщо сильний вітер повіє з боку озера».

Ні Мак-Кім, ні Бьорнем не були по-справжньому переконані, що виставку треба спалити. Будівлі, фактично, були сплановані так, що їхні частини як вторсировина мали чималу цінність. Такі розмови про вогонь були радше спробами полегшити біль від того, як бачиш, що прекрасний сон добігає кінця. Ніхто не міг витримати думки, що Біле місто стоятиме порожнім і покинутим. У «Cosmopolitan» писали: «Краще хай би воно зникло раптово, в усій красі та славі, а не поступово руйнувалося й