Читати книгу - "Ходіння по муках"

старий. Зі мною трапилось велике нещастя — я вас покохав. О, яке миле, яке миле ваше обличчя…» «Ну, які ж вони імперіалісти», — думала Катя.

Зима кінчалась. По місту ходили чутки, одна за одну дивніші. Говорили, що англійці і французи таємно миряться з німцями, щоб спільними силами рушити на Росію. Розказували про легендарні перемоги генерала Корнілова, який із жменькою офіцерів розбиває багатотисячні загони Червоної гвардії, бере станиці, віддає їх, бо вони йому не потрібні, і на літо готує генеральний наступ на Москву.

— Ах, Катю, — говорив Рощин, — от я сиджу в теплі, а там б’ються… Не можна, не можна…

Четвертого лютого повз вікна лікаревої квартири пішли юрби народу з прапорами й лозунгами. Падав лапатий сніг, зривалась завірюха, мідні труби ревіли «Інтернаціонал». Галасливо увійшов у їдальню лікар у шапці й шубі, засипаний снігом.

— Панове, мир з німцями!

Рощин мовчки глянув на задерикувате, широке, мокре, з задоволеною усмішкою обличчя лікаря і підійшов до вікна. Там за суцільною запоною завірюхи йшли незліченні юрби, — обнімаючись, купками, кричачи і сміючись… Шинелі, шинелі, кожухи, жінки, хлопчаки, — сунула сіра, корінна Русь. Звідки взялось їх стільки?

Срібна потилиця Рощина, напружена й нерозуміюча, втягнулась у плечі. Катя щокою торкнулась його плеча. За високим вікном проходило незрозуміле їй життя.

— Дивись, Вадиме, — сказала вона, — які радісні обличчя… Невже це кінець війні? Не віриться, — яке щастя…

Рощин відхилився від неї, стиснув за спиною руки, розріз рота його був жорстокий.

— Рано зраділи…

У невеликій склепистій кімнаті сиділо за столом п’ять чоловік, — у пом’ятих піджаках, у солдатських сукняних сорочках. Їх обличчя були темні від безсоння. На пропаленому сукні, яким був накритий стіл, серед паперів, недокурків і шматків хліба стояли чайні склянки і телефонні апарати. Часом двері відчинялися в довгий коридор, у якому гомоніли люди, заходив широкоплечий, у ременях, військовий, приносив папери на підпис.

Головуючий, п’ятий за столом, невеликий на зріст чоловік у сірому куцому піджаку, сидів у кріслі, надто високому на його зріст, і, здавалося, дрімав. Ліва рука його лежала на лобі, прикриваючи очі й носа; було видно тільки прямий рот з твердими вусиками і небриту щоку з рухливим мускулом. Тільки той, хто близько знав його, міг помітити, що в щілину між пальцями, які стомлено прикрили обличчя його, дивиться гостре, лукаве око на доповідача, відмічає, як змінюються обличчя співбесідників.

Майже безперервно дзвонили телефони. Той самий широкоплечий у ременях знімав трубку, говорив стиха, уривчасто: «Раднарком. Нарада. Не можна…» Час від часу хтось налягав на двері з коридора, крутилась мідна ручка. За вікнами бушував вітер з узмор’я, бив у шибки крупами й дощем.

Доповідач закінчив. З тих, що сиділи, дехто опустив голову, дехто обхопив її руками. Головуючий пересунув долоню вище на голий череп і написав записочку, підкресливши одне слово тричі, так що перо ввіткнулося в папір. Перекинув записочку третьому зліва, худорлявому, з чорними вусами, з стоячим волоссям.

Третій з лівого боку прочитав, усміхнувся в вуса, написав на тій самій записці відповідь…

Головуючий, не поспішаючи, дивлячись на вікно, де бушувала завірюха, порвав записочку на дрібні клаптики.

— Армії нема, продовольства нема, доповідач має рацію, ми борсаємось у порожнечі, — промовив він глухуватим голосом. — Німці наступають і будуть наступати. Доповідач має рацію…

— Але це кінець? Який же вихід? Капітулювати? Іти в підпілля? — перебили голоси.

— Який вихід? — Він примружився. — Битися. Битися жорстоко. Розбити німців. А якщо зараз не розіб’ємо, — відступимо в Москву. Німці візьмуть Москву, — відступимо на Урал. Створимо Урало-Кузнецьку республіку. Там — вугілля, залізо і бойовий пролетаріат. Евакуюємо туди пітерських робітників. Чудова справа. А коли треба буде, — відступатимемо хоч до Камчатки. Одне, одне треба пам’ятати: зберегти цвіт робітничого класу, не дати його вирізати. І ми знову займемо Москву й Пітер… На Заході ще двадцять разів переміниться… Похнюпити носи, хапатися за голову — не більшовицьке це діло…

З несподіваною жвавістю він схопився з високого крісла, побіг, руки в кишенях, до дубових дверей, відчинив половинку. З коридора, з густих випарів і тьмяного світла присунулись до нього вусаті, худі, зморшкуваті обличчя, блискучі очі пітерських робітників… Він підняв велику руку, Замазану чорнилом:

— Товариші, Соціалістична Батьківщина в небезпеці!..

II

На початку зими на вузлових станціях південноросійських залізниць зустрічалися два людські потоки, З півночі в донські, кубанські, терські, багаті хлібом місцевості втікали від апокаліпсичного жаху громадські діячі, переодягнені військові, комерсанти, поліцейські, поміщики з палаючих садиб, аферисти, актори, письменники, чиновники, підлітки, що зачули часи Фенімора Купера, словом, — ще недавно галасливе й різноманітне населення обох столиць.

Назустріч з півдня рухалась суцільною масою закавказька мільйонна армія із зброєю, гарматами, снарядами, вагонами солі, цукру, мануфактури. На перехрестях створювалась тиснява, де орудували білогвардійські шпигуни. Козаки-станичники виїжджали до поїздів скуповувати зброю, багаті мужики міняли хліб і сало на мануфактуру. Шмигляли бандити і дрібні шахраї. Спійманих уколошкували тут же на коліях.

Червоногвардійські заслони були надто слабкі, їх проривали, як павутиння. Тут були степи, воля. Тут ще в давню давнину ходили в шапках набакир. Все було неміцне, плинне, невиразне. Сьогодні перекрикували іногородні, малоземельні й обирали Совдеп, а другого дня станичні козаки розганяли шаблями комуністів і надсилали гінця, — з листом у шапці, — в Новочеркаськ до отамана Каледіна. Чхали тут на пітерську владу.

Але з кінця листопада пітерська влада почала вже розмовляти серйозно. Створювались перші революційні загони, — це були ешелони матросів, робітників, бездомних фронтовиків, що пересувалися в побитих вагонах. Вони не дуже слухали командування, бушували, билися люто, але при найменшій невдачі відкочувались і на грандіозних мітингах після бою погрожували розірвати командирів.

За тоді вже задуманим планом Дон і Кубань оточувались по трьох основних напрямках; з північного заходу рухався