Читати книгу - "Дорогами Маклая"

навряд чи так вимовляв його Маклай. Транскрипція «по-рязанському» напевне виникла стихійно. Як я помітив, звуки «є», «йо», «ю» і «ш» новигвінейцям даються важко. Як правило «є» міняється на «е», «йо» — на «я», «ю» — на «у», «ш» — на «х», а «й» взагалі пропускається. ">[61].

Нам довелося складати цілий іріансько-російський словник. Дуже примітивним способом: запитували в селах, як називається все, що потрапляло нам на очі. Адже систематизованого, та й взагалі якого-небудь друкованого іріанського словника й досі нема. І невідомо, коли він з'явиться. Для цього спочатку треба створити іріанську писемність, розробити граматику…

У нас були тільки короткі словнички деяких новогвінейських діалектів, укладені здебільшого європейськими Вченими. Проте користь від цих словничків у такій ситуації, як я впевнився, невелика. По-перше, їхні автори, як правило, не лінгвісти, а найчастіше етнографи або антропологи, для яких тонкощі лінгвістики звичайно на десятому плані. Майже все вони подають у своїй транскрипції: «бо як йому те чи інше слово чується, або як воно, на його думку, має звучати у вимові, припустімо, англійця чи француза. Тому російське «стекло» спотворюється часом до невпізнанності. В одному німецькому словничкові воно читається, наприклад, як «штейклас», а тиква — як «тукфа». Хіба здогадаєшся? За всі знайдені слова я вдячний насамперед довготерпеливому Анді та й самим папуасам, які охоче відповідали на наші запитання. Та, ясна річ, я не певен, що ми знайшли всі російські слова, якими користуються сучасні новогвінейці. Можливо, в їхню лексику ввійшли ще якісь. Миклухо-Маклай навмисне називав їм по-російському все, що привозив на острів уперше. «Папуаси питали мене, — писав він, — про назву кожної речі, якої вони раніше не знали і вперше у мене побачили, і завчали досить швидко всі сказані їм назви. Таким чином, у папуаських діалектах берега Маклая тепер трапляється низка інших російських слів…» А в наш час, як бачимо, і на інших берегах Нової Гвінеї.

Щоб більше не повертатися до цієї теми, скажу ще про слово «марія». Я пишу його з малої літери тому, що у папуасів воно стало прикметником — «вродлива». Його вживають, коли хочуть сказати «вродлива жінка» або «вродлива дівчина» — «марія нанглі», «марія дундерла». На Нову Гвінею це слово міг привезти не тільки росіянин, воно побутує у багатьох народів, але найімовірніше папуаси запозичили його теж, спілкуючись з Маклаєм. У щоденниках ученого є запис, де він пише про тубільців, які звернулися до нього з проханням дати ім'я немовляті — дівчинці, яка щойно народилася. Найбільше їм сподобалось ім'я Марія. Очевидно, дівчинка виросла, за місцевими уявленнями, вродливою, і відтоді вродливих жінок і дівчат стали називати маріями, тобто вродливими.

Та про все це я дізнався згодом. Тоді, по дорозі в село Араль, крім «ножа» і «коза», нічого російського я так більше й не почув.

Із сагового гаю стежина вивела до краю схожої на глибоке корито долини. Внизу лежало село: десятків зо три хатин, розкиданих по обох берегах морської затоки, яка далеко вдавалася в сушу й була схожа своїми обрисами на напнутий лук. Тому, певно, і село названо Араль Лук[62].

На тому березі біліла кам'яна споруда, здаля схожа на каплицю.

— Ем-ме! — вигукнув наш маленький провідник. — Онесі, дісана гітан-таль Маклай! Поглянь, там кам'яна хатина Маклая![63]

Ця хатина і була метою нашої подорожі.

Востаннє покидаючи землю папуасів, Миклухо-Маклай обіцяв повернутися до них знову, тепер уже назавжди. Він мріяв створити на острові російську колонію, щоб захистити тубільців від работорговців та інших шукачів легкої наживи, що нишпорили по Океанії. Вчений знав: жити йому лишилося недовго, але не думав, що кінець так близько. Діставшись 1887 року до Петербурга, він незабаром тяжко захворів і в квітні наступного року помер.

Папуаси тим часом чекали його повернення. Коли в село Горенду прибула партія англійських золотошукачів і один з них, якийсь Артур Пек, спробував зайти в хатину Маклая, тубільці, заступивши йому дорогу, знаками пояснили, що цей дім належить Маклаєві й відчинити його може тільки Маклай. Нехай тамо інгліс прийде, коли буде Маклай.

Артур Пек і його компанія пішли геть. Але потім чи то вони, чи хтось інший пустив в Австралії чутку, нібито в новогвінейському будиночку славнозвісного мандрівника зберігаються незліченні скарби. За кілька місяців (через рік після смерті Маклая) з Сіднея по уявні скарби в Горенду прибув корабель під англійським прапором. Папуаси зустріли незваних гостей мирно, одначе, коли побачили, що ті подалися до хатини Маклая, розпочали з ними відчайдушний бій. Беззбройні, вони готові були вмерти, але нікого не впустити з священний дім Маклая. Англійці вдерлися до хатини по трупах.

Ніяких скарбів там, звісно, не було. Стіл, два стільці, Шезлонг, саморобне дерев'яне ліжко, порожні ящики. Папуаси хоч і берегли хатину, проте ніколи не насмілювались Переступити її поріг. Без нагляду в домі все стало занедбаним.

Розлючені невдачею, англійці спалили все село, а разом і хатину Маклая. І на довершення до всього забрали з собою молодих чоловіків, які лишилися живими, щоб потім продати їх у рабство.

Хатину Маклая спалили. А де ж буде жити Маклай? Він повернеться в Горенду й на місці свого будиночка побачить попіл…

У тубільців Нової Гвінеї є