Читати книгу - "Дорогами Маклая"

звичай: якщо згорів чийсь дім, на згарищі вже нічого не будують. Кажуть, у попіл вселяється злий дух. Часто через пожежі покидають об¬житі місця цілими селами.

Але папуаси, які знали Маклая, вірили, що там, де бував він, усі злі духи ховалися глибоко в землю і нагору більше не піднімалися. Сліди, залишені Маклаєм на землі, для злих духів були онімом (отрутою). Село Горенду тому побудували заново на тому ж місці. Нову хатину зробили й для Маклая. На той випадок, якщо вона йому не сподобається, такі ж хатини звели і в інших селах берега Маклая. Нехай Маклай обирає собі, яку забажає.

Люди кожного села хотіли, щоб Маклай оселився у них. І кожне село старалося збудувати хатину краще, ніж сусіди.

Чутка про хатини Маклая поступово поширилася по багатьох районах острова. їх почали будувати навіть ті папуаси, які самого Маклая ніколи не бачили й знали про нього лише з розповідей-легенд. Людина, яка за уявленнями папуасів могла запалити воду, творила грім, могла приборкати тангрін (землетрус) і прогнати з землі злих духів, з часом стала ніби їхнім верховним богом, а хатини, побудовані для неї спершу як житло, перетворились на своєрідні святилища.

Пригадую, на Амбоїні я запитав уже знайомого вам Якобуса, що йому відомо про Маклая. Він усміхнувся:

— Цікавитесь папуаським богом?

— Хіба Маклай — бог?

— Авжеж. Взагалі папуаси й досі вірять у всіляких духів, але є і бог — Маклай. Принаймні в тих племенах, які я добре знаю.

— Але Маклай був усього лиш ученим.

— Так, але місіонери створили йому ореол бога.

— Місіонери? Яким чином?

— Мимоволі, ясна річ. Проповідуючи на Новій Гвінеї християнство, більшість місіонерів припускались однієї великої помилки, не враховуючи природної психології папуасів. Звичайно вони починали з погроз: «Якщо ви не будете поклонятися християнському богові, він вас покарає». І часто зачитували ту цитату з Біблії, де верховний християнський бог сказав: «Винищу з лиця землі людей, яких я сотворив, від людей до тварин, і гадів, птахів небесних винищу; бо я розкаявся, що сотворив їх!»

З цього випливало, що християнський бог жорстокий, злий. А папуас, хоч би як йому погрожували, злу ніколи не поклонятиметься. В його розумінні це означає те саме, що продати душу дияволу. З другого боку, він вважає це просто дурницею. Злих духів виганяють, з ними ведуть боротьбу, а тут раптом ставай на коліна і молися. Навіщо? Аби той, від кого можна сподіватися страшної кари, радів? Безглуздя, хіба не правда? Принаймні, з погляду папуаса, нічого розумного в цьому немає. І ви не примусите його думати інакше. Слухаючи вас, він може вдати, що згоден я вами, аби не засмучувати вас, але в душі або сміятиметься з вашої, за його уявленнями, дурості, або жалітиме вас. Та це не перешкодить йому щиро вам повірити. Є християнський бог? Що ж, нехай буде. Але чому один? Духи є злі й добрі — отже, крім злого бога, має бути й добрий. Л який він? Це запитання виникало в папуасів саме собою, воно природно випливало із загальних багатовікових уявлень про добро і зло. І місіонери, самі того не відаючи, дали на нього відповідь, уособивши християнського бога н образі людини, наділеної чудесною силою. А хіба Маклай не творив чудеса й не був схожий на людину? От вам і вся загадка. На противагу злому богові знайшовся добрий. Тепер папуаси вірять у Маклая, як у головного доброго духа, а в християнського бога — як у злого…

Переказуючи розповідь Якобуса, я не знаю, наскільки все це переконливо, проте частка істини тут, мабуть, є. Щось подібне я вже чув у Джакарті від німецького антрополога Ганса Брекмана, який кілька разів бував на Новій Гвінеї й бачив багато цікавого, особливо в Західному Іріані, де йому довелося пробути загалом близько року, коли там ще хазяйнували голландці. Він розповів мені цікаву історію.

У селі Дум-Мана, на березі затоки Гелвінка, голландці збудували протестантську церкву. Щоб принадити до неї тубільців, біля входу в храм їм давали подарунки: скляне намисто, клаптики квітчастої матерії або щось інше. Прийнявши подарунки, папуаси відбували належний час у церкві, молились, як їх учив голландський священик, — потім ішли до хатини Маклая і молилися вже по-своєму. Просили в Маклая прощення і водночас виправдовувались. Нехай Маклай не думає, що вони йому не вірні. Ні, такого ніколи не станеться. Але в оран голанд стільки гарних речей, стільки речей! Маклай це повинен зрозуміти. Гарні речі кожному дуже потрібні…

За словами Брекмана, який неодноразово спостерігав такі моління-виправдання, їхня оригінальність у тому, що в особливо урочисті дні папуаси приходять у хатину Маклая разом, як їм здається, зі своїми предками.

У багатьох племенах Нової Гвінеї померлих старих (чоловіків) зразу не ховають. Покійника в сидячому положенні зашивають у сплетену з тонкого ротанга сітку й підвішують у центрі хатини над ледве тліючим багаттям доти, доки він остаточно не розкладеться. При цьому хатину покидають усі, крім дружини небіжчика, яка має підтримувати багаття. Якщо ж вона померла раніше за чоловіка, тоді підтримувати вогнище мусить хтось із її найближчих родичів по жіночій лінії, бо це діло вважається суто жіночим.

Потім, коли від покійника залишаться тільки череп та кістки, влаштовують похорон, спершу відділивши від скелета череп і кисть лівої руки (ліва рука ближче до серця), яку вони вміють якось зберігати, щоб над багаттям вона не розкладалась, як усе тіло покійника, а висихала.

Похорон прозаїчний. Просто беруть сітку з кістками, несуть кудись подалі від села й там закопують, не дбаючи ні про яку могилу в нашому розумінні цього слова. Кістки без черепа нічого не означають, тому закопати їх можна де завгодно і як завгодно. Зате череп і висушену кисть лівої руки бережуть як святиню. Кисть віднині стає чудодійним талісманом жінки, яка стежила за багаттям, а череп забирає собі син або внук небіжчика.

Папуаси вірять, що в черепі предка міститься вся його мудрість, яку він передає нащадкам. Для цього досить на ніч класти череп під голову. Але почути його мудрі поради можуть тільки чоловіки, бо вони справжні люди, а жінки, хоч