Читати книгу - "Слово після страти"

моєї правої руки були перев’язані чистим бинтом, що теж могло впасти в око начальству, яке чудово знало, що в’язням медичну допомогу в Освенцімі не подають.

Я почував себе так, наче потрапив у капкан, з якого не було порятунку. За мить відчув на собі колючий погляд Гіммлера і вирішив: що буде, те й буде, і сміливо глянув йому в очі. Гіммлер заговорив. З перших його слів я зрозумів, що мова йде про мене. Знаючи, що в цю критичну мить мене може врятувати тільки спокій, я постарався затамувати хвилювання.

— Спитайте цього росіянина, за що він потрапив у штрафники,— сказав Гіммлер, звертаючись до офіцера, котрий стояв поруч і тримав руку на розстебнутій кобурі пістолета.

З досвіду я знав, що заперечувати свою провину — значило озлобляти фашистів, ставити під сумнів їхнє право карати. Вирішую грати роль наївного простака, який «розкаявся» за помилки, зроблені через молодість і недосвідченість.

Тим часом офіцер-перекладач добірною російською мовою повторив запитання Гіммлера. Для мене було б краще удавати, що я не розумію по-німецьки, і користуватися послугами перекладача — принаймні я мав би час для обдумування своїх відповідей. Але, з другого боку, уже те, що я знаю німецьку мову, може викликати позитивну реакцію.

— Дякую вам, пане штурмбанфюрер, не звольте утруднювати себе, я знаю німецьку мову,— сказав я перекладачеві по-німецьки і далі звернувся до Гіммлера.

— Пане рейхсфюрер, дозвольте відповісти на ваше запитання?

Гіммлер здивовано ворухнув бровами і навіть трохи вибалушив очі:

— Ти мене знаєш?

— Вас знає вся Німеччина! — не кліпнувши оком, випалив я.

— Кгм...— Гіммлеру не вдалося стримати усмішку.— А звідки ти знаєш німецьку мову?

— Вивчав у таборах, бо дуже сподобалась мені.

— Похвально, похвально...—сказав Гіммлер, і його непроникне, камінне обличчя пожвавішало.—Ну, а чому ж ти, такий свідомий робітник, потрапив в Освенцім?

— Я тікав з Німеччини.

— Ти тікав з Німеччини? — здивувався Гіммлер.

— Тікав.

— Чого? Не захотів працювати?

— Ні. Працював я добре, і німецькі майстри були задоволені мною, але мене погано годували, і я втік, сподіваючись знайти краще місце й гарні харчі...

За табірними правилами начальству треба відповідати голосно й чітко. Так я й робив.

Гіммлер і вся свита з Інтересом слухали мої відповіді, а наш блокфюрер Ауфмейєр стояв блідий як стіна. Мабуть, дуже хвилювався, боячись, що я бовкну про золотий обруч з дорогоцінними каменями. Перед Гіммлером тремтіли коліна навіть в есесівських генералів, а про колишнього кримінального злочинця, що вибився в офіцери, нічого й говорити. Досить Гіммлеру ворухнути пальцем, щоб з Ауфмейєра і попіл розсіяли. Але я не був ликом шитий і розумів, що спроба викрити Ауфмейера закінчиться тим, що і мене, і всіх свідків цього викриття, тобто дві тисячі в’язнів блока, Гіммлер накаже розстріляти. Він ніколи не потерпів би ганьби есесівського офіцера, яка темною плямою упала б на війська СС.

Ці думки вихором промчали в моїй голові.

Праворуч од Гіммлера стояв генерал із потворним асиметричним обличчям. Це був Кальтенбруннер. Поруч стояв Шелленберг. Ліворуч од Гіммлера був Рудольф Гесс, а біля нього штандартенфюрер з обличчям непорочної діви. До нього й звернувся Гіммлер:

— Чуєте, Ейхман, цей гефтлінг шукав райського куточка і знайшов його в Освенцімі.

Уся свита дружно зареготала з дотепу рейхсміністра, а Ейхман чомусь змовницьки підморгнув мені і стримано усміхнувся.

Відомо, що кати, як і генії, безсмертні, їх не забувають потомки. Мені навіки вкарбувалися в пам’ять Гіммлер і його підручні.

Гіммлер пересміявся і знову втупив у мене погляд своїх каламутних очей.

— Ну і як, ти знайшов те, що шукав? Тобі краще тут?

— Тут не краще, але тут порядок,— сказав я, викликавши такою відповіддю гостру цікавість в есесівців.

— Он як! А в чому ж полягає цей порядок? — запитав Гіммлер.

— У високій організованості, якнайсуворішій дисципліні. Кожен гефтлінг знає своє місце, ніхто не сміє порушувати наказів. Тут справжній порядок, німецький. Ну, і думати не треба — начальство за тебе думає.

— Чули, Гесс, це вам компліменти,— з’єхидничав Гіммлер.— Як бачите, наші націонал-соціалістські ідеї і німецька система залізної дисципліни та трудового виховання дають свої плоди. Взагалі я бачу, що на карантині у вас порядок. Після того як Менгеле пожвавить селекцію, і то не тільки тут, а у всьому таборі, вам, Ейхман, не доведеться сушити голову, куди дівати нові контингенти. Місця вистачить для всіх.

Гесс улесливо підтакував, члени свити схвально кивали головами.

— Скорцені, вам не підійде цей гефтлінг? — Гіммлер не то жартома, не то серйозно звернувся до двометрового здоровила в чині гауптштурмфюрера, широкоплечого, атлетичної будови есесівця років тридцяти-тридцяти п’яти, в якого було квадратне, дуже загоріле обличчя, спотворене шрамами.

Здоровань презирливо підібрав губи.

— Майте на увазі, щирість — дуже цінна і рідкісна риса,— просторікував Гіммлер.

— Згоден, але вона потрібна не завжди,— незалежно відповів Скорпені.

Мене здивувало, що цей есесівець, який мав звання лише капітана, так незалежно тримався перед рейхсфюрером СС.

Гіммлер строго подивився на нього й одвернувся.

— Ти хотів би бути на волі? — 3 доброго дива спитав мене Гіммлер.

Свобода? З рук Гіммлера? Свобода ціною зради своїх товаришів — Жори, Антоновича, дяді Вані, Ганса, які врятували мене од смерті? З гіркого досвіду інших я вже знав, що гестапівці та есесівці даром нічого не дають. Вони навіть можуть випустити мене на волю, щоб потім влаштувати пропагандистський балаган: мовляв, запеклого злочинця, більшовицького фанатика перевиховали націонал-соціалістські ідеї, праця, і він одержав волю. «Ні,— подумав я.— Такої волі мені не треба».

— Я щиро вдячний вам, пане рейхсфюрер, але не можу скористатися з вашої пропозиції. Я хочу