Читати книгу - "Холодний Яр"

203
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 103 104 105 ... 135
Перейти на сторінку:
офіцерові й одружилася з ним. Він був такий елєґантний, мав дуже багатих батьків у Петербурзі... Знаєш, у цьому віці дівчата бувають такі дурненькі! Нас приваблює тоді все, що блищить, гарне назовні. Та скоро виявилося, що наше подружжя не може бути щасливим. Я змалку вихована в національному дусі, батько мій сидів у царських тюрмах за українську підпольну працю, я любила свій народ, мову, звичаї... А він був москаль і сміявся з того, що для мене було найдорожчим. Крім того, він любив широке життя, пиячив, грав у карти. Та я все таки якийсь час ще любила його, думала, що вплину на нього...

Потім прийшла революція. Грошей із Петербурга не стало. У моєї матері був у степу невеличкий маєток і ми дальше у Єлісаветграді жили тим, що вона нам присилала.

Коли захопив владу Скоропадський, він пішов на службу у карательний загін, що складався з москалів-офіцерів та знущався із селян за знищені підчас революції панські маєтки. За часів директорії та першого приходу на Україну большевиків — він переховувався в нас у селі. Коли ж большевики виганяли денікінців — залишився на Україні і пішов на службу до Чека. Скоро видвинувся там на високе становище і заслужив повне довір’я. Так, що коли виявилося, що він служив у Денікіна — йому це пробачили. Він вів справи і приймав участь у розстрілах людей, за яких я боліла душею. Приходив до дому перед ранком, скидав скривавлене убрання й цинічно оповідав мені про свою „роботу“. Я вже ненавиділа його. Хотіла покинути, та він пригрозив, що розстріляє тоді і мене, і мою матір. Іноді збиралися у нас його товариші-чекісти, пиячили, розривали мені душу своїми розмовами.

Якось я трішки захворіла, та не надавала цьому жадного значення. Перейшло. Вже й забула... Та якось зустрілася з дівчиною, що служила у Чека машиністкою. Вона оповіла мені огидні подробиці з „роботи“ Чека. Гарних жінок та дівчат, передтим, як їх розстрілювали, використовували старші чекісти у своїх кабінетах, обіцяючи їм за те життя. Місяців тому зо два, розстріляли дуже гарну молоду артистку, що мала служити колись у денікінській контр-розвідці. Перед смертю вона побувала у кабінеті начальника Чека та всіх значніших чекістів. Всі, що дурили її обіцянками подарувати життя — дістали від неї в передсмертному подарунку...

Згодом, начальник заразив цю дівчину, що оповідала мені. Сказала мені теж, що мій чоловік, через два вечері, брав до себе ту артистку... Спитала мене — чи і я не потерпіла, як вона... Пригадала я собі ту перебуту хворість і серце мені захололо... Не пам’ятала вже як і додому дійшла... Пішла другого дня до лікаря... Каже: „Гражданочка! Треба лікуватися. Ви хворі на... на...“

Горло їй знову здушили спазми. По моїй руці побігли її гарячі сльози. Повернувшися, сховала лице на моїх грудях і дала їм волю.

— Юрасю... братику... пожалій свою маленьку сестричку...

Пекуча лють на того, хто спроневірив життя цієї незвичайної дівчини — до болю стиснула мені груди. Пестощами став заспокоювати її. Через якийсь час, знову поклала мені голову на коліна.

— Я хотіла покінчити із собою... А потім подумала: чому я маю відбирати життя собі?! Краще я відберу життя йому, його товаришам, а своє віддам боротьбі...

Я достала скляночку стрихніни й одного разу, як прийшли до нас пиячити шістьох його приятелів-чекістів, перед тим, як подавати на стіл — насипала в кухні отрути до страви та в пляшки із горілкою.

Вони припрошували і мене випити чарочку, та я сказала, що побіжу ще до сусідки за квашеними огірками, а поки вернуся — най частуються самі. Ще передтим, я непомітно взяла його бравнінг, оцей самий, що досі мені вірно служить. Було вже пізно. Вибігла на двір, вийшла з міста і пішла в глуху ніч, сама не знаючи куди.

Згодом, вже у степовій дивізії, довідалася від єлісаветградських людей, що шість із тих, кого я „почастувала“, в тому числі і мій чоловік, — тогож таки вечора поздихали. Якимсь чудом залишився живим один із гостей...

Оля якось винувато глянула на мене і закрила очі рукою.

Одвівши лагідно ту руку, поцілував її ще вогкі від сліз очі.

— Нічого Олю... Заспокойся... Все буде добре... Тепер слухай, що я тобі скажу. Ти, за короткий час зробила для нашої справи багато. Більше ніж кожний із нас. У штабі є захоплені у большевиків золоті гроші, валюта, що їх чекісти у „буржуїв“ позбирали. Ми тобі дамо більшу суму і переправимо тебе за кордон... Там вилікуєшся...

Оля заперечливо хитнула головою.

— Ні, Юрій. Боротьби я не покину. Як що ми не переможемо скоро — то я напевно в ній загину. Я не шукаю смерти. Я хочу жити і бути здоровою. Але... я трішки винувата... Тоді, як другі боролися за Україну, я була товаришем ворога... Знаючи, що тут боряться і гинуть в боротьбі — я не моглаби жити спокійно за кордоном і турбуватися тільки своїм здоров’ям.

— Але ми тебе примусимо. Ти не можеш не послухати наказу штабу...

— Не послухаю. Видалити мене із своїх рядів ви можете тільки тоді, як перестанете мені вірите і я тут потрібна... Покинемо цю розмову... Але тоді мусіли би мене вбити. А ви мені вірити. Давай, краще будемо спати. Вже пізно.

Раненько, вже одягнувшися, сиділи ми з Олею й обговорювали плян сьогоднішнього дня. Зрештою дуже „раненько“ вже не було, бо ми чули, що Ганя вернувшись від корови, розмовляла з чоловіком, що час вже снідати. Несподівано двері із-надвору рипнули і в кухні почувся голос Сендера.

— Ну, бандит, де той кулемет, що ти два тижні тому направляв?

— У мене не було ніякого кулемета. Це хтось набрехав — почувся у відповідь зхвильований голос господаря.

— А! не було! — Зараз буде! В’яжи його, Сірий.

Оля стиснула мені руку і мовчки наладувала бравнінґ. Я приготовив свої „кольти“. Із кухні доносився нерішуче протестуючий голос господаря і трьох міліціонерів. Три — ще невелика біда, але може на дворі є більше... Тоді „слово забере“ граната... Тихенько підходимо і стаємо під стіною коло дверей.

За дверима почувся вдар і було чути, як господар із глухим стоном впав на землю. Одночасно розлігся зляканий голос Гані і Дусі. Сендер бив лежачого господаря ногою чи кольбою і розлютованим голосом кричав щоби признавався де кулемет. Нараз Ганя, кинувшися з відчайним криком до Сендера, почала боронити чоловіка.

Начальник міліції

1 ... 103 104 105 ... 135
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Холодний Яр», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Холодний Яр"