Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

— Так.

— Ну, то це не зірка. Вогонь на вершині Горбатої могили горить. Значить, хтось ще в степу заночував. Так що не одні ми, в світі, Петрусю. І не мрій…

— Зачекай, зачекай. Як давно ти його помітив? Вогонь той...

— Не дуже. Заєць вже допікався... припізнився подорожній. Або не дуже поспішає.

— А він нас бачить?

— Якщо не такий же як ти новик, а дивитися вміє — то повинен. Зверху видно краще.

— Тобто, ви один одного бачите, але зустрічатися не бажаєте. Вірніше — це ми не хочемо. А раптом той, що на могилі — хоче?

— От біда з дитям, — пробурчав запорожець. — Голова ж у тебе, Петре, на місці. Користуйся нею хоч зрідка. Я маю на увазі не рот, а розум. Коли люди бачать один одного? Що вони роблять?

— По різному. Свої — вітаються. Чужі — мовчки роз'їжджаються.

— От. Сам усе знаєш, а дурня вдаєш. Точно так і зараз. Хотів би той мандрівник зустрічі — подав би знак. А я б відповів: згоден чи ні.

— Знак?

— Ну так... затулив би від нас вогонь кілька разів... Миготливий світло найлегше помітити. І якщо б ми не заперечували — я відповів би тим же. Потім домовилися б, хто до кого під'їде. Вранці, природно. Вночі — лізти невідомо куди — дурних немає, бо всі виздихали.

— А якщо людині не співрозмовник, а допомога потрібна?

— Тоді багаття повинен запалати яскраво. Так, як зазвичай, ніхто, будучи при здоровому глузді не робить. Степ не ліс — тут зайвих дров немає...

Василь замовк, а після емоційно закляв:

— А щоб тебе підняло, тричі обернуло та гепнуло! Накаркав!

Я швидко озирнувся і теж ахнув. Та сама «зірка», на яку вказував Полупуд, з кожною миттю розгоралася все яскравіше. Полум'яніючи в темряві ночі, як промінь маяка. Або — сигнал лиха.