Читати книгу - "Ведмеже місто"

Мали з собою ковзани — думаю, на озері лід уже не для катання, тож вони, мабуть, на майданчику за ареною.

Давід дякує. Завертає за ріг, на вулиці темно, хлопцям його не видно, але він їх бачить. Беньї та іншого хлопця. Вони цілуються.

Давід увесь трясеться. Йому соромно й гидко.

— Комірчина? Нащо тобі? — питає Адрі.

— Хочу відкрити клуб єдиноборств, — каже Жанетт.

Адрі хмикає.

— Це ж хокейне місто.

Жанетт зітхає.

— Знаю. О боги, та всім це відомо. Але після того, що сталося… ні, я не думаю, що тепер у місті повинні менше займатися спортом. Навпаки — потрібно більше спорту. Я не дуже знаюся на інших видах, але єдиноборства — це моє. Можу навчити цього дітей.

— Єдиноборства? Це ж тільки бий і товчи — кому вони потрібні? — прикро каже Адрі.

— Це не бий і товчи, це ТАКИЙ САМИЙ СПОРТ, ЯК… — сердито починає пояснювати Жанетт, хоч у глибині душі знає, що Адрі добре відомо, яким спортом вона займалася і чого це їй вартувало, тому що завжди Адрі дзвонила першою після кожного поєдинку і розпитувала, як усе пройшло.

— Ти так скучаєш за єдиноборствами? — питає Адрі.

— Усього лише щодня, — усміхається Жанетт.

Адрі хитає головою. Насуплено прокашлюється.

— Це хокейне місто.

— То що, можна взяти в тебе якусь комірчину?

— ВЗЯТИ? Ти щойно хотіла ВИНАЙНЯТИ!

Вони кидають одна на одну сердиті погляди. А тоді заходяться сміхом. Коли тобі п’ятнадцять, у тебе є друзі. Часом вони повертаються.

Коли Беньї і Кевін були маленькі, вони прокрадалися до кімнати тренерів і рилися в Давідовій сумці. Просто поводились як діти — вони навіть не знали, що там шукають, просто хотіли більше знати про тренера, якого боготворили. Коли Давід побачив їх, вони сиділи й захоплено бавилися його годинником, поки Кевін не впустив його з рук на кам’яну підлогу, аж тріснуло скло. Давід кинувся до них, на мить втратив самовладання, хоча цього з ним майже не траплялося, але того разу він кричав на них так, що дрижали стіни льодової арени.

— Це був годинник мого БАТЬКА, чортові шмаркачі!

Слова застрягли йому в горлі, коли він побачив очі хлопців. Відчуття провини за сказане ніколи так і не залишило його. Потім вони ніколи про це не говорили, але Давід придумав ритуал — лише для цих двох. Час від часу, може, лише раз за весь сезон, коли хтось із них особливо вирізнявся під час матчу, чимось абсолютно незвичайним, демонстрував відданість і мужність, Давід віддавав тому свій годинник, і один із них міг носити його до наступного матчу. Про цей ритуал ніхто не знав — лише Беньї і Кевін, але в цей один-єдиний тиждень на рік, коли одному з них вдавалося отримати годинник, щасливчик ставав безсмертним для іншого. Упродовж тих семи днів усе здавалося чимось більшим, навіть сам час.

Давід не пам’ятає, коли вони перестали влаштовувати це змагання. Хлопці виросли, він про це забув, щодня носив годинник на руці, і навіть не думав, що хтось із хлопців про нього пам’ятає.

Вони так швидко виросли. Усе так швидко змінилося. Найкращі гравці юніорської команди вже подзвонили Давіду — всі хочуть грати у нього в Геді. Він збере там хорошу основну команду — команду, яку завжди хотів. Вони матимуть Кевіна, Філіпа і Люта, разом із якими буде колектив відданих гравців. Сильні спонсори, підтримка місцевої влади, вони покажуть сильні результати. Бракує лише одного. І цей один стоїть зараз на льоду, торкаючись губами іншого хлопця. Давід відчуває, що виблює.

Годинник його батька зблискує на світлі самотнього ліхтаря. Давід повертається до хлопців спиною і зникає непоміченим. Він не може поглянути Беньї в очі. Навіть не знає, чи колись зможе це зробити.

Усі ці години, які проводять разом у роздягальнях гравець і тренер, усі ці ночі в автобусах дорогою на змагання і додому — яка тепер їм ціна? Цей сміх і ці жарти, які ставали все брутальнішими, що довше вони їхали, — Давід завжди думав, що вони об’єднують команду. Жартували то про білявок, то про мешканців Геда, часом про гомиків. Усі сміялися. Вони дивилися один на одного і голосно сміялися. Вони були командою, довіряли один одному, нічого не приховували. Але один із них все ж приховував. Ну, був би це хтось інший. Це зрада.

Надходить вечір, Жанетт підвішує до стелі мішок, набитий піском, і розстилає м’який килим на підлозі комірчини. Адрі допомагає, буркотливо й неохоче. Закінчивши, Жанетт залишається і тренується, Адрі рушає через ліс до міста, аж до району вілл. Уже пізно, тож коли Суне відчиняє двері й бачить, хто прийшов, він одразу питає:

— Щось сталося з Беньяміном?

Адрі нетерпляче хитає головою і каже:

— Як набирають хокейну команду?

Суне розгублено чухає живіт. Відкашлюється.

— Ну… нічого складного в цьому нема, просто починаєш. Завжди є купа малих хлопчисьок, які люблять грати.

— А дівчата?

Суне морщить чоло. Дихає з присвистом від ваги власного тіла.

— Дівчача команда є в Геді.

— Ми не з Геда, — відповідає Адрі.

Він не стримує усмішки, але бурчить:

— Зараз у Бйорнстаді не найкращий час для дівчачої команди. Достатньо тих проблем, що є.

Адрі схрещує руки.

— У мене є подруга, Жанетт, учителька в школі. Вона хоче відкрити клуб єдиноборств у мене в комірчині.

Губи Суне ніби куштують на смак незнайоме слово.

— Єдиноборства?

— Так. Єдиноборства. Вона крута. Була на професійних поєдинках. Малим вона сподобається.

Суне знову чухає живіт, тепер обома руками. Намагається увіпхати до своєї свідомості те, що має статися.

— Але ж… єдиноборства? У нашому місті не займаються єдиноборствами. Ми ж хокейне…

Але Адрі вже пішла. Цуценя миттю кидається їй услід. Суне бурмоче і лається, але йде за ними.

Коли Давід був малим, він вважав свого тата непереможним супергероєм — так буває з татами. Цікаво, чи стане він таким для свого сина? Тато вчив його їздити на ковзанах, терпляче й турботливо. Він ніколи не вдарив його, а Давід знав, що інші тати часом так робили, але його — ніколи, його тато читав йому казки і співав колискові, не сварився, коли син пісяв у штани в магазині, не кричав, коли він розбив м’ячем вікно. Батько був великим у житті, гігантом на льоду, нещадним і невразливим. «Справжній чоловік!» — завжди хвалили його тренери. Давід стояв біля бортика і вбирав кожну похвалу, наче сказане стосувалося його самого. Тато все робив з певним наміром, ніколи