Читати книгу - "Подорожі філософа під кепом, Майк Гервасійович Йогансен"

ніж в Астрахані чи в Саратові. Нам не раз доводилося бачити, як, з'ївши м'ясо, людина одсувала геть тарілку з кашею чи картоплею, добре заправленою чистим маслом. На Кос Чагилі здорово працюють, але і їдять досхочу.

Найменший будинок на Кос Чагилі – це управління промислом, і в ньому найменша кімната – це кабінет директора Єрохіна. Втім ніхто його там і не шукає, ділові розмови відбуваються на буровій, а саме на тій, де пощастило спіймати директора. Єрохін – людина жива, ранішній прийом відбувається у нього в кімнаті від того моменту, як він, сидячи на койці, натягнув чоботи, і до тієї хвилини, як він, ковтнувши склянку чаю, сідає на коня. Тепер у нього вже є своя кімната, перед цим він жив у робітничому комунальникові, а зовсім недавно, коли в Кос Чагилі був тільки один житловий корпус, він жив і літо і зиму в кибитці.

Що більше ми ходили по домах, то більше посилювалась схожість із життям на острові в Арктиці, куди теж завозять усе один раз на рік. Доми були збудовані добре, кімнати світлі й високі. Але кватирки були без петель, просто вставлені в раму вікна ззовні. Електрична арматура прибита до фанерної дощечки. Ключ від дверей явно викований зі сплющеного цвяха.

Убиралень у Кос Чагилі відносно більше, ніж у Москві, вони є на кожному кроці, збудовані непогано і утримуються в чистоті. Але замість гачка до дверей ізсередини присобачено чверть аршина дроту, за який і треба триматися, щоб вітер не розкрив дверей.

У їдальні чудовий чай, але калатати треба ножем, вилкою чи олівцем. У Кос Чагилі тільки одне дзеркало – привозити дзеркала немає ніякої змоги – адже навіть долота для бурових сливе не возять насталювати у ембенський механічний завод. Насталюють сами, паровий молот замалий, одтягти трудно, наварка виходить абияка, але возити в Гур'єв – довга справа.

Ланцюги на бурових скріплюються замість шпильок зігнутим гвіздком. Машинні частини обтирають старими рибальськими сітьми, ще з тих часів, коли Костя постачав на весь присілок рибу.

Обтирати треба здорово, крізь найменші шпарки усюди проходить з вітром тонкий пісок, пролазить в усі частини машин, їх доводиться розкидати і збирати знову, але після великого вітру оп'ять хрумтять усі частини.

Рухомим піском завалило лідник, і крокви угнулися під колосальною вагою. При нас заввідкомгоспу прискакав на коні з цією новиною до інженера Сисоя. Інженер Сисой запропонував був подумати і почекати, поки вітер-моряна не згонить пісок назад, але, згадавши про м'ясо, зібрав людей і наказав одкопати лідник.

XVII

Плани токаря Попова. Відновлений дід. Одкочовують у степ. Як зручніше сидіти на крокві. У якому циліндрі стукотить. Молода жінка Бесангалея. Чому краще мати дві жінки, ніж одну. Чотири жони багатого бая. Два машиністи. Хто старша – дочка чи жінка Бесангалея. Беш бармак. Яка країна – Росія? Повість про руську природу. Скільки корів у Бесангалея.

У Кос Чагилі весело працюють і весело живуть. Бурять там здорово, машини налагоджені, нафти багато і їдять здорово. На літо виписано велику партію білої одежі, сорочок, кашкетів. Ходять у білому, не зважаючи на куряву. Ходять чисто.

Ми зайшли до токаря Попова. Токар Попов зовсім молодий хлопець, він виробляє коло п'ятисот карбованців. Витрачати гроші в Кос Чагилі йому нема на що, і він верстає розмаїті плани: чи то йому поїхати в Крим, чи то закупити пуд паюсної ікри, чи то справити собі новий костюм, а може краще купити велосипед!

Покищо він обточує пальці для автомобільних поршнів, і його взагалі не збираються відпускати. У сусідньому цеху стоїть над рівчаком дивна машина – староденний форд, дід, видобутий з утиля і полатаний різномастними частинами. Шибок немає, але мотор уже працює як новий. Це мисливська машина, на ній їздитимуть полювати тільки ті, хто пособляв збирати її.

Робота кінчалась. Після обід люди ішли по хатах. Ми побачили здивовані, що бухгалтер Кирей Закар Ули, узявши деякі папери, подався в степ.

Потому в степ вирушив рисовник із рулоном паперу. Боковою вуличкою пройшли у степ двоє бурильників, що одстояли вахту.

За ними поїхав верхи у степ машиніст Кулбаєв. Женщина, взявши обід у триповерхову миску, загорнула її у газету від куряви, накинула на лице кисейну хусточку і теж подалася в степ.

Це було кочів'я. Навесні в казаках прокидається дух степу, і вони в кибитках одкочовують на один кілометр від присілку. Сівши по-турецькому на кошмі, бухгалтер перевіряє баланс. Рисовник, лежачи на череві, креслить розріз скважини. Доктор розкладає на килимі стетоскоп, рецептну книжку і термометр.

Бурильники ж одкочували далі. Вони підкочовують до своїх бурових. Далеко в степу збирають зверхударну бурову, на ній будуть працювати найкращі майстри. Отут ми ще раз побачили, що то значить сила звички.

Нашивають дошки для даху дизельної халабуди. Казак-тесля сидить на крокві і прибиває дошки цвяхами. На крокві непогано сидіти верхи, але він сидить не верхи. Він підібгав під себе ноги і сидить на вузькій балці немов на килимі у своїй кибитці – видовище несподіване і неймовірне для недосвідченого ока. Очевидно, забивання гвіздків більше нагадує йому пиття чаю, ніж верхову їзду – до якої він теж ізвик змалечку.

Завечоріло. Взявши з собою убитих по дорозі качок, ми пішли в степ до бурильника Бесангалея. Вітер ущухав, у пітьмі не так видно було куряву, бурові башти, як учора, засияли п'ятьма зорями на невидимих чорних осях.

Назустріч через площу, задумливо схиливши голову, ішов Серьожа Макаров. Він спинився і почав прислухатись. Далі, знову ідучи по дузі, він пішов до силової станції. Очевидно, він зустрів когось із силової, бо ми почули уривки розмови: «стукотить у тебе, Коля, в третьому циліндрі», казав Макаров; той ніби заперечував, Макаров м'яко обстоював свою думку, нарешті вони обидва пішли до силової.

Перейшовши за два кілометри степовим шляхом, ми прийшли до кибитки Бесангалея. Його не було дома, він усе ж таки вирішив перед нашим приходом ще раз збігати на бурову. Молода жінка, гарненька як дівча, соромилась нас, качок не брала, але і в кибитку не пускала. Нарешті ми сіли просто на пісок перед кибиткою і почали скубти дичину. Вона довго й недовірливо дивилася на наші руки, нарешті втямила, що пух утече з вітром, пурхнула в кибитку, винесла наволочку, але пір'я все ж таки розліталося, вона завела нас у кибитку.

Тут з'ясувалося, що вона не вміє скубти птицю, вона забирала одразу багато пір'я