Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"

24
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 103 104 105 ... 130
Перейти на сторінку:
його життям. В ці гіркі хвилини читав [він] житія страдників і трудівників, що виховували дух свій бути вище нещасть. Душа його в цей час вся розм’якшувалась, зворушувався дух, і слізьми сповнялися очі його. Він молився, і — дивна річ! — майже завжди приходила до нього звідкись несподівана поміч. Або хтось із старих друзів його згадував про нього і присилав йому гроші; або якась проїжджа незнайома, випадково почувши про нього історію, з поривистою великодушністю жіночого серця присилала йому багату подачу; або вигравалася десь на його користь справа, про яку він ніколи й не чув. Побожно визнавав він тоді неосяжне милосердя провидіння, правив подячний молебень і знову починав безпутне життя своє.

— Шкода мені його, їй-право, шкода, — сказав Чичикову Платонов, коли вони, попрощавшись із ним, виїхали від нього.

— Блудний син! — сказав Чичиков. — Таких людей і жаліти нічого.

І скоро вони обидва перестали про нього думати: Платонов — тому що ліниво і напівсонно дивився на становище людей, так само, як і на все в світі. Серце його уболівало і щеміло, коли він бачив страждання інших, але враження якось не западали глибоко в його душу. Через кілька хвилин він не думав про Хлобуєва. Він тому не думав про Хлобуєва, що й про себе самого не думав. Чичиков тому не думав про Хлобуєва, що, справді-таки, всі його думки були зосереджені не на жарт навколо придбаної покупки. Як би там не було, але, опинившись раптом, після фантастичного, справжнім, дійсним власником уже не фантастичного маєтку, він став задумливий, і гадки, і думки стали поважніші і надавали мимоволі значливого виразу облич[чю]. «Терпіння, праця! Річ нев[ажка]: з ними як познайомився, так би мовити, з пелюшок дитячих. Мені вони не новина. Та чи вистачить тепер, в ці роки, стільки терпіння, скільки замолоду?» Як би там не було, він думав про те, як почне [?] обсіюватися, як він кине всі безглузді витівки, як буде рано-вранці вставати, як до схід сонця віддасть розпорядження, як буде весело дивитися на це зростання й розквіт маєтку; як весело потім дивитися і на дітей. «Далебі, це справжнє життя! Має рацію Костанжогло». І саме обличчя Чичикова почало мовби кращати від цих думок. Так уже самі думки про законне облагороджують людину. Та, як завжди буває з людиною, враз слідом за однією думкою налетіла протилежна. «А можна зробити навіть і так, — подумав [Чичиков], — що спочатку, розпродавши частинами кращі землі, заставити потім маєток в ломбард разом з мертвяками. Можна навіть і самому дременути, не заплативши навіть і Костанжогло». Дивна думка! не то щоб Чичиков умислив [її], але вона раптом, сама собою, постала, дражнячи, і усміхаючись, і мружачись на нього. Непотрібниця! дзиґа! І хто творець цих раптово набігаючи думок?.. Словом, у всякому разі, покупка була вигідною. Він відчув задоволення, — задоволення від того, що став тепер поміщиком, — поміщиком не фантастичним, здійсним, поміщиком, у якого є вже і землі, і угіддя, і люди — люди не мрійні, уявою витворені, а існуючі. І потроху почав він підстрибувати, і потирати собі руки, і підморгувати собі самому.

— Стій, — закричав раптом кучерові його супутник. Слова ці змусили його прийти до пам’яті і озирнутися навколо себе: вони вже давно їхали розкішним гаєм; миловида березова огорожа тяглася у них справа і зліва. Білі [стовбури] лісових беріз і осик, виблискуючи, як сніжний частокіл, струнко й легко підносились на ніжній зелені листя, що недавно розпустилося. Солов’ї навперебій голосно тьохкали з гаю. Лісові тюльпани жовтіли в траві. Він не міг ніяк збагнути, як він устиг опинитися в цьому прекрасному місці, коли ще недавно були голі поля. Поміж деревами мелькала біла кам’яна церква, а на другім боці виступили з-[за] гаю штахети. В кінці вулиці показався пан, що йшов їм назустріч, в картузі, з сукуватою палицею в руках. Аглицький пес, на високих тонких ніжках, біг поперед нього.

— А ось і брат, — сказав Платонов. — Кучере, стій!

І вийшов з коляски. Чичиков теж.

Пси вже встигли поцілуватися. Тонконогий проворний Азор лизнув проворним язиком своїм Ярба в морду, потім лизнув Платонову руки, потім скочив на Чичикова і лизнув його в ухо.

Брати обнялися.

— Зглянься, Платоне, що це ти зі мною робиш? — сказав, спинившись, брат, якого звали Василем.

— Як що? — байдуже спитав Платон.

— Та як же це, справді? три дні від тебе ні слуху, ні духу! Конюх від Пєтуха привів твого жеребця. «Поїхав, — каже, — з якимсь паном». Ну, хоч би слово сказав: куди, чого, на який час? Даруй, брате, як же можна отак робити? А я бог зна чого не передумав у ці дні!

— Ну, що ж робити? забув, — сказав Платонов. — Ми заїхали до Костянтина Федоровича: він тобі кланяється, сестра — теж. Павле Івановичу, рекомендую вам: брат Василь. Брате Василю! це Павло Іванович Чичиков.

Обидва, запрошені до взаємного знайомства, потиснули один одному руки і, скинувши картузи, поцілувалися.

«Хто б такий був цей Чичиков? — думав брат Василь. — Брат Платон на знайомства неперебірливий». І оглянув він Чичикова, наскільки дозволяла пристойність, і побачив, що це була людина з вигляду дуже благонамірена.

Зі свого боку, Чичиков оглянув також, наскільки дозволяла пристойність, брата Василя і побачив, що брат нижчий від Платона, волоссям темніший за нього і обличчям далеко не такий красивий, але в рисах його обличчя було значно більше життя і одушевлення, більше сердечної доброти. (Але на цю частину Павло Іванович мало звертав уваги.) Видно було, що він менше дрімав.

— Я вирішив, Васю, проїздитися разом з Павлом Івановичем по святій Русі. Може, це розвіє хандру мою.

— Як же так раптом вирішив? — сказав спантеличений брат Василь; і він мало був не додав: «І ще їхати з людиною, яку бачиш уперше, яка, може, і паскудник і чортзна-що!» Сповнений недовір’я, він оглянув скоса Чичикова і побачив добропристойність надзвичайну.

Вони повернули праворуч у ворота. Двір був старовинний; дім теж старовинний, яких тепер не будують — з навісами, під високою покрівлею. Дві величезні липи росли посеред двору і вкривали майже половину його своєю тінню. Під ними було багато дерев’яних лав. Квітучий бузок і черемха бісерною низкою обходили двір разом з огорожею, що зовсім ховалася під їх квітами і листям. Панський дім був зовсім закритий, тільки двері та вікна миловидо визирали

1 ... 103 104 105 ... 130
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"