Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

кого завгодно, навіть дитину. Принаймні хлопчика. От щодо дівчинки — не знаю. Якщо не спиш, це не означає, що не бачиш снів; мама про це чомусь мені не казала. Минулої ночі я могла б убити дитину. Там були ворота — звичайні ржаві ворота, — та я знала, що повинна крізь них пройти. «Єдиний шлях уперед — це наскрізь». Хто це сказав? Мені треба було крізь них пройти, а інакше — загибель: мене випотрошать, поріжуть на шматки від шиї до сороміцьких губ, і весь цей час я нестямно волатиму, — тож я просто мушу, мушу пройти крізь ці довбані ворота. Біля воріт стояло дитинча, як у фільмі, коли незрозуміло, хлопчик це чи дівчинка. Здається, воно було білим, але не за кольором шкіри, а білим як білизна. І весь цей час я бачила і білий будильник, що показував майже другу годину, і чотири стіни навколо мене, і два вікна, і навіть небо, але бачила й ті ворота, і чула, як хропе Чак, але також бачила й дитинча, а коли опускала очі, то на місці ніг бачила місиво з крові та плоті. Я сходила свої ноги до м’яса. Я хочу зайти в ті ворота, але дитина не пускає мене своїм поглядом, — не загрозливим, а впевненим, зухвалим, навіть нахабним (Чак сказав би «вилупленим»). Я вихоплюю ножа, що був при мені, хапаю дитинча за волосся, піднімаю і всаджую лезо в серце; кров у нього — блакитна, тому мені байдуже, і я його знову й знову штрикаю ножем, який щоразу входить не туди, куди я цілюся, і ніж аж гнеться, так, наче роздирає сильно задубілу шкіру, а дитинча кричить і сміється, кричить і сміється, і мені залишається тільки відпиляти йому голову й викинути геть. Я з криком біжу до воріт. А тоді прокидаюся. Хоча й не спала.

Може, мені варто помитися у ванні абощо. Чак, ідучи на роботу, спитав, які я маю на сьогодні плани. Даремно я йому сказала, що ніяких, бо я таки виходила з дому. Може, варто перевдягнутися чи хоча б перевзутися. Навіть чоловік, якому подобається казати: «Манюня, я не розбираюся в моді», розуміє, що одяг на вихід відрізняється від того, в якому я ходжу по хліб. І якщо він побачить свою жінку в гарному вбранні, то зметикує, що вона хотіла справити враження на чоловіка (і їй, можливо, це вдалося, хоча той чоловік — не він). Краще перевдягти блузку. Або прилягти, поки чайки не розлетяться. Якщо він запитає, можна сказати, що одяглася для нього, сподіваючись, що ми кудись підемо. Але він скаже: «Манюня, зовні немає безпечних місць, — навіть у Монтеґо». Я зауважу, що в ямайців заведено скорочувати Монтеґо-Бей до Мобей, а не Монтеґо. Скажу, що хочу вийти в люди, потанцювати, а він скаже: «Але я танцюю краще за тебе», а я вдам, що він мене не образив. Насправді я не хочу йти на танці. Щоразу, коли я прошуся, то сподіваюся, що він відмовить. Потрібно, щоб він вірив, що мені цікаво все робити разом. Може, він знову приведе друзів додому і я матиму причину не перевдягатися. Востаннє він привів чотирьох колег, які були нижчими чи вищими версіями його самого, з такою ж облупленою на сонці білою шкірою. Низенький блондин — його, їй-богу, звали Бак, принаймні щось схоже на Чак, — сказав мені: «Ти найгарніша скво[283] з тих, яких я бачив». А я ще ображалася, коли ямайські чоловіки називали мене «теличкою». Цієї ночі я любитиму, як він спить. Покладу голову на його волохаті груди, лизатиму волосинки і притиснуся до нього так міцно, що він без мене нікуди не поїде. У мене зберігся спогад про те, як я чекала, коли засне моя сестра, а потім намотувала краєчок її нічної сорочки собі на руку, щоб коли далі прийде схопити мене вві сні, то вслід за мною поволочилася б й вона — і тоді ми обидві прокинемося. От тільки сестри я не маю.

От лайно... Ч-чорт, акі! Звідки вас стільки взялося на ліжку? Мабуть, я старію чи божеволію, раз не пам’ятаю, що зайшла в дім з повною торбою акі. Стара і божевільна. А може, божевільна і стара. Чак любить акі. Постійно просить «отих штучок, сонце, що схожі на яєчню, ти знаєш, які ростуть на деревах і дуже солодкі». Я купила дві дюжини в однієї жінки, що слухала через радіо американського проповідника з ковбойським акцентом, який усе торочив про кінець світу. «Ти знаєш, що ми доживаємо останні дні?» — запитала мене торговка. «Ні. Знаю тільки, що надворі тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятий рік», — відповіла я їй, уявивши собі того проповідника: червоний і спітнілий, як свиня, витирає хусточкою лоба й поправляє перуку. Мабуть, відповідь не сподобалася торговці, і вона покарала мене, накинувши до ціни п’ятдесят центів. Здається, я сказала: «Знаєш що, любове моя пречиста? Бери. Забирай, за кілька тижнів ямайськими купюрами можна буде хіба що дупу підтирати». Гарно сказано, по-ямайськи, та жаль, що не вголос. Я б нікого не назвала «пречистою любов’ю».

У клятому домі надто тихо, а слухати радіо мені не до снаги. Не хочу чути ніяких новин. З того часу, як я не слухаю новин, не читаю газет і не дивлюся телевізор, моє життя стало значно щасливішим. «Щастя», отже, можна купити і продати. Я не хочу знати ніяких новин і не хочу, щоб їх мені розповідали. Усі новини я дізнаюся від Чака, і вони мені теж не до вподоби. Але його новини — інші. Його новини — про від’їзд. Він від’їздить. Ми від’їздимо. Він придбав квитки? Чи знадобляться вони нам? Чи за нами, як на війні, прилетить гелікоптер і винесе звідси? Приземлиться на подвір’ї, а Чак скаже: «Манюня, немає часу збиратися, ходімо вже». Він матиме досить сумний вигляд і не знатиме, що я саме цього й хочу — нічого з собою не брати, навіть рушників; нічого, що нагадуватиме мені про залишене позаду, нехай воно все йде нах’, і я не жартую, — я хочу потрапити в Америку чистою, як шкільна дошка, без жодного спогаду про минуле. Я хочу здобути новий досвід, казати незнайомцям «як воно?». І гелікоптер не сяде на землю, аж поки ми не опинимося десь далеко, десь у Баффало, Нью-Йорку чи на Алясці — там, де ніщо не нагадає про пережите тут. Ніколи.