Читати книгу - "Ініціація"

Метушливий хаос набирає конкретної форми: скривавлений молодий мужчина тікає, відчайдушно намагається врятуватися, слідом за ним біжить ще один, старший за першого, теж у крові, махає руками, намагаючись загальмувати озвірілий розлючений натовп, і на якусь коротку мить йому це вдається, бо молодий утікач на кілька метрів відривається від переслідувачів, які гамселять старшого мужчину.

Заплющую очі лиш на мить: страшний і досі нерозгаданий сон прямо тут і зараз стає реальністю. Та що ж це?!

Розплющую і бачу… Блека. Це ж він! Він — той молодий мужчина, який з останніх сил тікає від оскаженілого натовпу. Зараз ми зустрінемося поглядами лиш на мить, і я наперед знаю наш німий діалог: він благатиме про спасіння. Маю відкрити для нього двері?

Блек помічає мене. Наші погляди зустрічаються лиш на мить, та його очі кричать геть не те, на що очікую.

— Ромо-Розо? Ти?! Ні!

— Ні?! — кричать мої очі. — Ні?!

Блекові не до розгорнутих діалогів: біжить, роззирається зацьковано. Він уже метрів за десять від салону, наближається стрімко, наче не людина, головна подія мого життя. Відсахуюся, відступаю в салон, і геть гублюся, бо суперечливі думки рвуть серце в шмаття. Одні кричать: відчиняй двері! Інші вимагають: закрий їх перед зрадником, людина не має пробачати зраду. А я ж — людина? Зачинити! Назавжди, бо вже зачинила: ще того дня, коли побачила Блека з мертвою хижою щукою біля Житнього.

Блек вирішує за мене. До салону лишається метрів п’ять, коли він раптом рвучко повертає ліворуч, подалі від прочинених дверей салону. Аж задихаюся: тікає не від оскаженілого натовпу? Від мене? Я — страшніша за натовп?

Бахкаю дверима: ненавиджу! Зачинити, замкнути на всі замки! Не бачити, не чути! Біжу в найглухіший кут салону, забиваюся, закриваю вуха долонями, тільки би не чути ані звуку, ані шереху. Нічого!

— Геть, геть! — шепочу істерично. — Що вам усім від мене треба? Геть…

Не знаю, скільки то триває. Може, мить, може, ціле життя. Несподівана думка приголомшує: Блек тікав не від мене. Намагався подалі від мене увести оскаженілий натовп.

— Господи, Господи! — підхоплююся, біжу до замкнених дверей. Я ж ще маю змогу все виправити?

Знадвору — гіркий плач:

— Братику, братику…

Ламаю ті замки, вириваю, знищую — ніяких замків, кордонів, перепон! Тільки відчинені двері! Розчахую: ще встигну все виправити? Де всі? Хочу стати повноцінним учасником події!

…Оскаженілий натовп вже напився крові, розтанув. Під вікнами салону на землі — недвижний скривавлений Блек. І другий мужчина, старший за нього. Та я бачу лише Блека. І браслет-ланцюжок із якорем на його зап’ястку. Над Блеком голосить Улька.

— Братику, братику, братику, — повторює, ніби її заклинило. Поряд із Улькою стоїть пишна провінційна лесбіянка в сукні з блистками. Зітхає скорботно, раптом зиркає по боках і не втримується, обіймає нещасну Ульку: «Я з тобою, серденько, поряд, я не покину тебе…»

Перегуді паморочилося. Лежав на асфальті за метр від молодого мертвого мужчини, прислухався до голосів, що ввижалися. «Мабуть, геть мені зле, раз Тасин голос чую», — промайнуло.

— Перегудо? Господи, ти як тут опинився? — над Перегудою схилилася ошелешена, заплакана Тася.

— Ти?.. — прошепотів.

— Мовчи, прошу! Зараз «швидка» приїде.

— Тасю… — видушив з останніх сил. — Жінка в чорній бейсболці… З орлом! Вона — мамка Валєрчикова. Скажи їй… Щоб… — замовк, очі закрив. І помер.

За що оскаженілий натовп гнав і гнав мого Блека і того, другого мужчину?! Заради чого Блек загинув, бо не міг же він загинути просто так? Заради того, щоби я нарешті дізналася, що за мертва людина лежала ногами до дверей у головному сні мого життя?

— Я лежала! Я лежала! — повторюю, як заведена. — Я лежала!

Б’юся об стіни арт-салону. Де вихід?! Де тут, у біса, вихід?! Не головний! Не двері, що ведуть на вулицю, до мертвого Блека, його дурнуватої брехливої сестри Уляни! Будь ти проклята, Улю! Будь прокляте кожне твоє брехливе підле слово! Не прощу тобі смерті мого коханого! Його вбила не я! Ти його вбила, Улю!

— Де вихід? — біжу до вікна в залі арт-салону. Воно виходить у двір, і я не вискакую — вивалююся назовні. На землю. На асфальт. Як же жити тепер? Йти по життю не вийшло. Бігти?

Біжу. Навпростець, дворами, до Дніпра. Тут на мене чекатиме човен? І мужчина, якого я, чорна, чомусь побачила чорним?

— Мамо! — кричу в слухавку. — Де Ромка? Де Ромка?

— Де ти? — Мама навіть не намагається стримувати хвилювання.

— Як доїхати до Ромки?!

Уже надвечір у глухий хутір із райцентру, до якого дістаюся рейсовим автобусом, мене привозить таксист. Ромка вже в курсі.

— Мама дзвонила, — пояснює.

Яна і маленька Катруся мовчать, дивляться на мене і мовчать. Навіть Брайан із Брукс заніміли.

— Мені треба… не бачити людей. Узагалі. Можна? — видушую, не витримую, плачу. — Я не знаю! Не знаю, як тепер жити! — вихлюпую, наче раніше точно знала. Знала, та не впоралася.

Вони зникають. Лишають мене посеред розкішного зеленого двору, вкритого травою, квітами. А я не можу! Нічого не можу! Ані сидіти, ані лежати, ані стояти, ані дихати. Чому все те сталося? Чому мій Блек здався? Чому не шукав мене? Чому не розкрив мені таємниць свого карколомного перформансу і простого факту, що Улька, довбана нетрадиційна Улька, — його сестра? Чи ніякого перформансу не було — тільки прекрасні романтичні фантазії Блека і Ульчині брехні?! Вже не дізнатися. Не спитати Блека: а нащо на пікніку з хліба-сиру-вина — мертва хижа щука? Самій розгадувати чергову загадку? То не надто? Бо і досі не розумію: я розгадала свій сон чи він так і лишився нерозкритою таємницею?

— Меласю… — над ранок Ромка не витримує. Підсідає до мене. — Ти як?

— Ніяк…

Брат дивиться на мене уважно, довго.

— Ти вагітна, — каже упевнено. — У Брукс були такі очі, коли вона вперше завагітніла.

За три дні після того, як Павло Перегуда поїхав до столиці, та так і не повернувся, його тіло в закритій труні привезла на хутір нотаріусиха Тася Ягольник. Карасівці позбігалися, коли труну з тілом хутірського житця ще тільки виносили з бусика двійко кремезних чоловіків із ритуальної служби.

— А що сталося? Що? — гомоніли ошелешено. — Господи, спаси-збережи! Що сталося?

— Бійка сталася,