Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

— Я вам кажу, що ми на порозі невідомого, — твердив він, — навколо таємно готуються й відбуваються великі події. Ми можемо лише відчувати їх. Ми ще не розуміємо їх, але вони вже відбуваються. Вся будова нашого суспільства здригається від них. Не питайте мене. Я сам не знаю. Але з цього здригання щось викристалізується. Воно вже викристалізовується. Заборона книжки — це грізна прикмета. Скільки книжок заборонено по всій країні? Ми й гадки не маємо. І ніякої змоги дізнатися про це. Тепер можна чекати заборони соціалістичних журналів, газет і навіть видавництв. Боюся, що це вже недалеко. Нас хочуть роздушити.

Ернест відчував пульс подій краще, ніж решта керівників соціалістичної партії. Уже через два дні після згаданої вище розмови налетів перший шквал. Видавництво «Заклик до розуму» випускало тижневик під такою ж назвою. Тираж цього журналу сягав семисот п’ятдесяти тисяч примірників, і він увесь розходився серед робітників. Крім того, видавництво часто випускало окремі спеціальні додатки до журналу тиражем від двох до п’яти мільйонів примірників. Ці великі видання оплачували й поширювали активісти-робітники, що гуртувалися навколо видавництва. Перший удар реакції був націлений проти спеціальних додатків, і то був нищівний удар.

Зроблено це так. Поштове відомство відмовилося розсилати ці видання під тим приводом, що вони відрізняються від звичайних випусків журналів. Минув що тиждень, і сам журнал оголошено підривним органом і взагалі заборонено приймати на пошту для пересилання. То був страшний удар для соціалістичної пропаганди. Видавництво «Заклик до розуму» опинилося в безпорадному становищі. Воно спробувало пересилати журнал передплатникам через транспортні контори, але й ті відмовились перевозити його. Для видавництва це був кінець; однак воно ще боролося. Його управа вирішила перейти на випуск книжок. Для початку стали готувати нове видання татової книжки. Двадцять тисяч примірників її вже лежало в палітурному цеху, а з друкарських машин сходило її ще більше й більше. І ось однієї ночі несподівано насунула юрба погромників. Махаючи американським прапором і співаючи патріотичних пісень, вони підпалили велику друкарню «Заклику» і зруйнували її.

І все це відбулося в канзаському містечку Джірарді, яке завжди було тихим та спокійним. Там ніколи не траплялося ніяких робітничих заворушень. «Заклик» був найбільшим підприємством міста. Видавництво виплачувало платню робітникам за умовами колективної угоди з профспілкою, і жодних конфліктів з цього приводу ніколи не виникало. Видавництво давало роботу й прожиток сотням робітників, і юрба погромників складалася не з тамтешніх мешканців. Здавалося, вона наче з-під землі з’явилась і, зробивши своє діло, знов провалилася під землю. Ернест убачав у тій події вельми лихий знак.

— В Сполучених Штатах створюються чорні сотні{63} говорив він, — Це ще тільки початок. їх буде більше, Залізна П’ята зухвалішає.

Так загинула татова книжка. Минали дні, і нам ще не раз довелося бачити, як діють чорні сотні. Щотижня надходили повідомлення про заборону все нових і нових соціалістичних газет або про заборону пересилати їх поштою. З різних міст повідомляли також про нові погроми в друкарнях, що видавали соціалістичну літературу. Звичайно, буржуазні газети вихваляли реакційну політику панівної верстви, обкидаючи болотом переслідувану соціалістичну пресу, а чорносотенців виставляючи як правдивих патріотів і рятівників суспільства. Цю брехню подавалося так майстерно, що навіть щирі священики прославляли чорносотенців з церковних амвонів.

Події розгорталися швидко. Наближалися чергові вибори до конгресу. Соціалістична партія висунула кандидатуру Ернеста. Він мав великі шанси на перемогу. Незадовго до того в Сан-Франціско придушено страйк трамвайників, а потім і страйк возіїв. То були дуже гіркі поразки для робітничої організації. Уся федерація профспілок портовиків разом з будівельниками підтримувала страйкарів-возіїв — і всіх було жорстоко розгромлено. Лилася й кров; гумові кийки поліцаїв так і гуляли по головах. А перед складами транспортової контори Марсдена страйкарів розстрілювано з кулемета.

Отож люди ходили понурі й жадали помсти. Зазнавши поразки в страйковій боротьбі, робітники мріяли про реванш у політиці. Незважаючи на той розгром, профспілки не розпалися, і саме те давало їм силу до політичної боротьби. Тому Ернестові шанси на обрання все зростали. Щодень одна профспілка за одною оголошували про свої наміри підтримати кандидатуру соціаліста на наступних виборах. Ернест сміючись розповідав мені, що за нього збираються голосувати навіть трунарі й масажисти.

Робітництво збурилося. На збори соціалістів люди товпом товпились і бурхливо вітали промовців, зате політикани старих партій мусили тепер виступати перед майже порожніми залами, а як і траплялось стати перед повного, то не раз зазнавали від слухачів такої наруги, що доводилось викликати поліцію.

Події насувалися швидко. Земля двигтіла від їхньої ходи. Країна стояла на порозі господарської кризи{64}. Причиною цієї кризи були кілька років економічного піднесення, під час яких вироблено товарів забагато для того, щоб їх можна було продати навіть за кордоном. Заводи скорочували робочий день; багато великих підприємств узагалі тимчасово припиняли роботу, щоб дати змогу розпродати наявні запаси виробів. Заробітну платню робітникам щодалі втинали.

Зазнав поразки й великий страйк машинобудівників. У тому страйку брали участь двісті тисяч робітників машинобудівних підприємств і п’ятсот тисяч їхніх товаришів з профспілки металістів. Такого кривавого страйку ще не знала історія Сполучених Штатів. Між робітниками та загонами штрейкбрехерів{65}, організованих об’єднаннями підприємців, відбувалися справжні бої. Чорносотенці, захоплюючи цілі квартали міст, чинили погроми. Скориставшіїся з нагоди, уряд посилав на місця подій сотню тисяч солдатів регулярних військ, щоб потопити в крові робітничий виступ. Заарештовано багато робітничих лідерів. Декого з них стратили, інших засудили. Під час придушення робітничих заворушень кілька тисяч чоловік «загнано до різниць»{66} і нещадно бито.

Країні доводилося розплачуватись за роки економічного піднесення. Ринок був переповнений товарами, на біржі панувала паніка, і серед загального катастрофічного зниження цін ціна праці падала найшвидше. Країна билася в конвульсіях економічного хаосу. Робітники страйкували майже всюди, а де не страйкували, там їх викидали на вулицю капіталісти. Газети були повні описів кривавого насильства. У всьому тому чорні сотні відіграли свою роль. Грабіжництво, підпали й безглузде руйнування — таке було їхнє діло, і вони робили його добре.

Використавши як привід заворушення, викликані чорними сотнями{67}, уряд мобілізував усе регулярне військо. Великі й малі міста перетворювалися на збройні табори, і робітників убивали, як диких звірів. З величезної армії безробітних капіталісти вербували штрейкбрехерів, а як робітничі загони тих штрейкбрехерів перемагали, прибувало військо й громило робітників. Національну гвардію також було мобілізовано, хоч удаватися до таємного закону не мали ще потреби. Поки що в діло пускали тільки постійне військо штатів. У ті дні