Читати книгу - "Лялька"

— О боже! — на повен голос бідкається баронеса. — Підлий убивця і той має оборонця, а нещасна, самітня жінка марно шукає людину, котра взяла б під захист її честь, її спокій, її майно…

Оскільки пап Ігнац не хоче бути цією людиною, він прожогом кидається вниз, штовхаючи по дорозі гарних, пишно вбраних жінок, яких привело сюди бажання послухати гучний процес про вбивство. Це цікавіше за театр, бо учасники судової драми грають якщо не краще, то, в усякому разі, реальніше за професійних акторів.

На сходах і досі лупають голосіння пані Кшешовської та сміх молодих, гарних і елегантних дам, які поспішають на оглядини вбивці, закривавленої одежі, сокири, якою вбивця зарубав свою жертву, і спітнілих від задухи суддів. Пан Ігнац утік з вестибюлю на другий бік вулиці; на розі Капітульної і Медової він забігає в кондитерську й ховається в найтемнішому кутку, де його не впізнала б навіть пані Кшешовська.

Замовивши чашку шоколаду з пінявими вершками, він затуляється подертою газетою і бачить, що в цій маленькій кімнаті є ще темніший куток, де сидить поважний гладкий добродій і якийсь єврей. Пан Ігнац думає, що гладкий добродій — щонайменше граф і власник великих маєтків на Україні, а єврей — його фактор, а тим часом прислухається до їх розмови.

— Пане добродію, — каже згорблений єврей, — якби вас знали в Варшаві, то я не дав би вам і десяти карбованців, а так ви можете заробити двадцять п’ять…

— І за це я повинен цілу годину простояти в душному залі, — буркнув добродій.

— Правда, — вів далі єврей, — в наші літа стояти важко, але й такі гроші на вулиці не валяються. А зважте ще на те, яку ви матимете репутацію, коли люди довідаються, що ви хотіли купити будинок за вісімдесят тисяч карбованців..

— Хай буде так. Але двадцять п’ять карбованців готівкою на стіл!

— Боже борони! — відповідає єврей. — Ви одержите на руки п’ять карбованців, а двадцять будуть сплачені тому нещасному Зелігові Купферманові, який уже два роки не бачив від вас ні копійки, хоч суд йому і присудив.

Гладкий добродій гатить кулаком по мармуровому столику й хоче йти. Згорблений єврей хапає його за поли, садовить на стілець і пропонує шість карбованців готівкою.

Поторгувавшись кілька хвилин, сторони погоджуються на восьми карбованцях, з яких сім буде сплачено після торгів, а карбованець негайно; Єврей ще опирається, але величний добродій одним аргументом розв’язує всі його ваганням:

— Та хай тобі чорт, мушу ж я заплатити за чай і бублики!

Єврей зітхає, видобуває з засмальцьованого капшука найбільш подертого папірця і, розгладивши його, кладе на мармуровий столик. Потім устає і кволою ходою прямує до виходу, а пан Ігнац крізь дірку в газеті впізнає в ньому старого Шлангбаума.

Пан Ігнац швиденько допиває шоколад і втікає з кондитерської на вулицю. Йому вже обридли ці торги — від них пухне голова і дзвенить у вухах. Він хоче якимось способом збути час і, побачивши відчинений костьол капуцинів, прямує до нього, певний, що в храмі божому знайде спокій, приємну прохолоду, а головне — там уже напевне не почує балачок про торги.

Він заходить в костьол і справді знаходите там тишу і прохолоду, а до того ще й небіжчика на катафалку, круг якого стоять ще не засвічені свічки і лежать уже прив’ялі квіти. Від певного часу пай Ігнац не любить дивитися на труни, тому він звертає ліворуч і бачить жінку в чорному вбранні, що стоїть на паркеті навколішках і молиться. Це баронеса Кшешовська з смиренно похиленою головою; вона б’є себе в груди і раз у раз підносить до очей хустку. «Напевне, вона молиться про те, щоб будинок Ленцького був проданий за шістдесят тисяч карбованців», — думає пан Ігнац. Але через те, що йому не дуже приємно дивитись і на баронесу Кшешовську, він навшпиньках переходить на правий бік костьолу.

Тут сидить тільки дві жінки: одна стиха молиться, а друга спить. Більше нікого… А втім, з-за колони вихиляється сивий, але рівно виструнчений мужчина середнього зросту, який з гордо піднятою головою шепоче молитву.

Жецький пізнає в ньому пана Ленцького і думає: «А цей, напевне, просить бога, щоб за його будинок дали сто двадцять тисяч карбованців…»

Він квапливо виходить з костьолу, думаючи про те, яким чипом господь милосердний Задовольнить суперечливі жадання баронеси Кшешовської і папа Томаша Ленцького?

Не знайшовши, чого шукав, ні в кондитерській, ні в костьолі, пан Ігнац починає проходжатися перед будинком суду. Він дуже збентежений — йому здається, що кожен прохожий насмішкувато дивиться йому в очі, немов хоче сказати: «Чи не краще було б тобі, старий ледарю, пильнувати магазину?»; здається навіть, що з кожної візницької брички може вискочити котрий-небудь з продавців і повідомити, що магазин згорів або завалився. І він знову думає, чи не покинути оці торги та не вернутись до своїх книжок і конторки, коли раптом чує розпачливий крик.

То якийсь єврейчик висунувся з вікна судового залу і щось крикнув до юрби своїх одновірців. На це гасло вони цілим натовпом кинулись до дверей, товплячись, штовхаючи прохожих та нетерпляче тупочучи ногами, як налякана череда овець в тісній кошарі. «Ага, значить, уже почались торги!..» — думає пан Ігнац і йде за ними нагору.

Раптом він чує, що хтось ззаду хапає його за плече, обертається й бачить того самого гладкого добродія, котрий в кондитерській одержав від Шлангбаума карбованця завдатку. Гладкий пан, видно, дуже поспішає, бо обома кулаками торує собі дорогу в густому натовпі євреїв і кричить:

— Геть з дороги, пархи, коли я йду на торги!..

Євреї, проти свого звичаю, розступаються і здивовано поглядають на гладкого добродія.

— От, мабуть, у кого сила грошей! — шепче один з них своєму сусідові.

Пан Ігнац, незмірно менш сміливий, аніж гладкий добродій, замість пхатися вперед, здається на ласку й неласку долі. Потік євреїв огортає його з усіх боків. Поперед себе він бачить засмальцьованого коміра, брудний шарфик і ще бруднішу шию; позад себе чує запах свіжої цибулі; з правого боку чиясь борода впирається йому в ключицю, а з лівого чийсь лікоть так натискає на руку, що вона аж терпне.

Його мнуть, пхають, шарпають за одежу. Хтось хапає його за ноги, хтось лізе в кишеню, хтось б’є між лопатки.

Настає мить, коли панові Ігнацові здається, що йому роздушать грудну клітку. Він підводить очі вгору й бачить, що вже стоїть у дверях. От-от його задушать… І раптом поперед нього