Читати книгу - "Віннету ІІІ"

Щойно вони пройшли повз мене, я вибрався з хащів і чимдуж кинувся до селища. Мені треба було випередити їх, а це не було складно, бо вони ховалися, зупиняючись і озираючись, я ж міг іти відкрито. Через годину я вже підходив до селища.

Там панувало пожвавлення. З’явилися нові люди. Спускаючись із насипу, я здивувався, побачивши, що мені назустріч іде Віннету.

— Мій індіанський брат уже повернувся? — запитав я, коли він підійшов до мене. — Що він побачив?

— Віннету повернувся, — відповів апач, — бо мій брат Чарлі зумів вистежити розвідників.

— Як Віннету дізнався про це? — здивувався я.

— Віннету сидів на дереві і дивився у підзорну трубу, далеко на заході він побачив, що на високому дереві сидить ще хтось. Віннету знає, що його брат мудрий, тому здогадався, що це Чарлі. Ще трохи пізніше я помітив, що в небі з’явилося багато чорних крапок. Це були птахи, яких наполохали розвідники, і мені стало ясно, що мій брат зумів вистежити ворогів. Тоді вождь апачів повернувся у селище.

Кмітливість Віннету вкотре здивувала мене.

Біля входу до селища нам назустріч вийшов чоловік із розумним і вольовим обличчям. Раніше ми не бачили його.

— Ви вже повертаєтеся, сер? — запитав він. — Мої люди помітили, як ви спускалися зі скелі в ущелину. Я — полковник Радж. Мені хотілося б подякувати вам.

— Для подяки ми знайдемо інший час, сер, — відповів я. — Насамперед треба петардою подати знак нашому товаришеві. Накажіть також усім сховатися й не виходити на вулицю. Через п’ятнадцять хвилин розвідники червоношкірих спостерігатимуть за селищем із вершини скелі. Вони повинні думати, що тут майже нікого не лишилося.

— Не турбуйтеся, сер, все буде виконано. Проходьте в селище, а я негайно віддам розпорядження.

Через хвилину пролунав постріл. Він був такий сильний, що Товстун Волкер не міг не почути його. Робітники сховалися, селище спорожніло, і лише кілька людей працювали на будівництві залізничного полотна.

Незабаром Радж знайшов нас у коморі з продуктами.

— Що вам вдалося побачити, сер? — запитав він.

— Шістьох розвідників. Це сіу-оґлала.

— Чудово. Ми не будемо заважати їм. Скажіть, як нам віддячити вам за допомогу і порятунок?

— Я знаю тільки один прийнятний спосіб: припинити розмови на цю тему. Ви знайшли мою записку?

— Так.

— І зробили все, як там було написано?

— Звичайно. Інакше нас би тут не було. І мені здається, що ми повернулися вчасно. Коли, на вашу думку, з’являться бандити й решта червоношкірих?

— Думаю, вони підуть на штурм цієї ночі.

— Гаразд. Тоді маємо час познайомитися ближче, — привітно посміхнувся Радж. — Я запрошую вас і вашого червоношкірого друга до мене додому. Будьте моїми гостями.

Його невеликий, але зручний будинок стояв поруч. Полковник Радж був міцної статури і мав вигляд людини, що не злякається індіанців. Ми дуже швидко відчули довіру одне до одного, навіть Віннету, здається, не сумнівався у дружніх намірах полковника. А полковник, ясна річ, багато чув про Віннету.

— Заходьте, джентльмени. Пропоную скрутити шию пляшці, оскільки наразі нам не вдасться зробити це з червоношкірими. Коли повернеться ваш друг, Волкер, його приведуть до нас.

Тепер уже не було жодних сумнівів, що за нами стежили шпигуни, і ми поводилися так, щоб ввести їх в оману. Незабаром повернувся Товстун Волкер, який нічого не побачив під час своєї прогулянки, але почув наш умовний знак. Наразі, поки не настала ніч, ми були вільні, але не нудилися. Полковник Радж багато пережив і був хорошим оповідачем, тож час до вечора минув швидко. Потім минула ніч і ще один день. На небі світив молодий місяць. Сутінки густішали повільно, морок наповзав на ущелину, приховуючи селище від ворожих очей. Робітники озброїлися, хто чим міг: револьверами, рушницями чи просто ножами — і зачаїлися хто у траві, а хто — на дерев’яних лавках. Індіанці мають звичай нападати після півночі, ближче до світанку. Було зовсім тихо, і навіть вітерець не шарудів листям, але це була оманлива тиша.

У небі тьмяно мерехтіли зірки, в їхньому непевному світлі можна було бачити не більше ніж десять кроків попереду. Після півночі всі в селищі підвелися зі своїх місць і почали прислухатися. Ми з Віннету стали біля воріт. Я тримав у руках свій штуцер роботи майстра Генрі. Ми розподілили всіх двісті десять чоловік рівномірно, щоб спостерігати за всією територією, а тридцятеро наших людей сховалися в долині й охороняли там коней.

Здавалося, час зупинився. Напевно, дехто з підлеглих полковника Раджа уже думав, що знаменитий Віннету, відомий усім Товстун Волкер і нікому не відомий Чарлі щось наплутали, і ніхто й не збирається нападати на селище. Але раптом почувся приглушений звук, немов невеликий камінчик вдарився об рейку, і зараз же моє вухо вловило ледь чутний шерех, більше схожий на подих вітерцю.

— Приготуватися, — шепнув я на вухо сусідові, а він передав наказ далі.

Ледь помітні в темряві тіні, схожі швидше на привидів, ніж на живих людей, безшумно перетинали полотно залізниці, прослизали вздовж укріплених стін. Незабаром вони оточили селище. Тіні все наближалися і вже перебували на відстані лише п’ятнадцяти-дванадцяти-десяти-восьми-шести кроків від стін селища.

Але щойно розбійники пішли вперед на штурм, з темряви назустріч їм пролунав гучний вигук:

— Смерть собакам-оґлала! Тут стоїть Віннету, верховний вождь апачів.

І Віннету прицілився зі своєї прикрашеної сріблом рушниці та вистрілив. Водночас гримнув випал із двох сотень рушниць — і все навколо освітилося вогнем. Робітники стріляли, не шкодуючи патронів, напевно, тільки я вдивлявся в темряву й не стріляв. Мені було цікаво побачити, як зреагують на наш густострíл індіанці, бо ж для них такий опір мав бути як грім із ясного неба. Протягом однієї довгої хвилини панувала глибока тиша, а потім