Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Сьогодні він купив такий портвейн, який вони пили тоді, на пляжі. То було дешеве солодке пійло, яке зовсім не смакувало, тож іще до того, як Гриць відчув дію алкоголю, йому почав боліти шлунок, уже відвиклий від таких екстремальних продуктів. Гриць гірко посміхнувся і згадав, як колись жартома сказав Галині, що вже не може дочекатися, коли вона кудись нарешті поїде, щоби він міг відпочити собі спокійно в порожній квартирі. Й ось Галина та Олесь поїхали на ціле літо, а він, замість ходити по кнайпах із друзями, приходить додому раніше, ніж зазвичай. І дуже скучив.

Грицеві згадалася пані Оришка, прибиральниця одного з його перших офісів. То було ще в далекі дев’яності. Тоді він щойно зареєстрував фірму, яка офіційно мала торгувати траурними вінками. Співвласниками були Гриць і його тодішній друг Колян. Той працював охоронцем в одного кримінального авторитета, котрого згодом на світлофорі розстріляли впритул зі сусідньої машини. Колян устиг утекти. Проте справу «повісили» на нього. Він сів і відсидів три роки. Потому його витягли, дали відкупного, й він створив фірму разом із Грицем. Колян згодом таки загинув. Точніше, пропав без сліду. Одного разу не повернувся з полювання. Труп так і не знайшли. Гриць залишився єдиним власником бізнесу. Через якийсь час він узяв собі на допомогу колишнього однокласника, щоби той просто приходив в офіс і сидів там у робочий час, створюючи видимість, що фірма справді працює. Гриць звелів однокласникові підняти ціни до абсурдної висоти, щоби відлякати потенційних клієнтів. Річ у тому, що іноді офіс потрібно було використовувати для серйозних зустрічей, де зайві очі були зовсім не потрібні. А заробити на поховальних вінках усе одно було майже неможливо.

Проблему створила тоді саме пані Оришка. Вона запідозрила щось дивне, коли помітила, яким шаром пилюки вкрилися ті кілька вінків, що для годиться стояли в офісі. Прибиральниця довго нічого не казала, проте й пилюки не витирала. Що трапилося потому, Гриць так до кінця і не збагнув. Одного вечора, коли він чекав в офісі на серйозних людей, туди раптом вдерлися озброєні менти, поклали його й однокласника на землю, обшукали все і забрали обох зі собою до СІЗО. Грицеві пощастило. Слідчий дозволив зателефонувати батькові. Той улаштував усе дуже швидко, й уже через кілька годин Гриць повернувся додому. А от однокласникові відбили всі нутрощі й посадили до слідчого ізолятора, де він відсидів три роки, аж поки його випустили за відсутністю складу злочину, але вже повним інвалідом. Самому ж Грицеві всі ті три роки довелося відкуповуватися від постійних судів, продавши все, що він мав. І вже аж згодом з’ясувалося, що однокласник кілька разів поспіль пропив зарплатню пані Оришки, а та розлютилась і поскаржилася своєму коханцеві — слідчому. Коханець вирішив похизуватись і відкрив карну справу. Ну, а далі вже все закрутилось автоматично. Якщо є справа, то мусиш або відкупитись, або відсидіти. Гриць відкупився, однокласник відсидів…

Тоді він іще розповідав Галині все чи майже все. Вона страшенно переживала, що Гриць має справу з такими людьми, і просила його кинути те все. І тоді вони домовилися не говорити про роботу. Тобто Гриць пообіцяв розповідати Галині все, що варте уваги, та насправді розказував лише те, що точно не могло її налякати.

Вільгельм не хотів погоджуватися на інтерв’ю у «Вінер журналь». Журналіст одразу здався йому якимось підозрілим і недоброзичливо налаштованим. Він раз у раз погладжував себе рукою за закручені кінчики вусів: спершу за лівий, потому за правий. Вільгельм ненавидів цей жест.

— Ви ж розумієте, що позиція такої шанованої людини, як ви, дуже важлива для європейської спільноти. Адже ніхто нічого не розуміє в цих заплутаних східноєвропейських справах. А ви людина зі солідною репутацією, до того ж державний посадовець цього… Як його?.. Петлюри, — журналіст переможно ляснув себе по чолі.

— Гаразд але обіцяйте мені, що не зміните жодного слова і надрукуєте все так, як я скажу. Це інтерв’ю коштуватиме мені надто багато. Але я винен його українському народові. Я не можу в таку мить дбати про дріб’язкові власні інтереси, а маю сказати правду. Хтось же має врешті сказати правду.

— Звичайно, Ваша Ясновельможносте, я не зміню жодного слова, — усміхнувся журналіст і знову закрутив кінчик вуса.

Вільгельм говорив довго й захоплено. Про те, що йому давно наболіло. Про те, що «Український Нарід напевне стоїть осторонь від сього штучного союзу — в тому я непохитно переконаний, і таке саме внутрішнє переконання, наскільки я знаю, мусить мати й Петлюра як український патріот.

Ми мусимо шукати порозуміння з Польщею, але з Польщею „етнографічною“. Це пишу я як український патріот, але ще більше маю права писати се як козак Української Армії, яка б’ється за самостійну Україну, що містить у собі всі українські землі, за таку Україну — я вірю — бореться також і Петлюра. І ще більш я маю право опублікувати ці свої персональні думки як полковник тієї частини Армії, яка майже цілий рік кровію своєю боронила права самоопреділення Східної Галичини та Володимирії. Тисячі наших товаришів полягли там за українську справу, і ганьба була би мені, якби я мовчки пройшов біля цього».

Вільгельм говорив і говорив. Про те, що вважає актуальну польську політику сутою мегаломанією, про єврейські погроми у Львові під час польської окупації, на які європейська спільнота взагалі не зреагувала, ніби це щось цілком нормальне для цивілізованої країни, про антиукраїнську налаштованість Пілсудського і при цьому вперто називав Східну Галичину українською землею.

Журналіст справді змінив досить мало, хіба що прибрав свої питання й