Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

ні, одного з постійних клієнтів. Отих, що на корти вчащали. Недавно помер. Подейкують, що в сауні, хоча офіційно — у себе вдома. Інсульт.

— З ким не буває, товаришу підполковник. Особливо, якщо ракеткою намахаєшся. А потім ще й Мілка розкочегарить. Шкідливе виробництво оті наші корти.

— Не відволікай! Бо той віночок був для блізиру, як колись казали.

— Тобто?

— Він не просто по кладовищу вештав. Він біля однієї свіжої могили зупинився, роззувся, витрусив камінчик, потім знову взувся і довго зі шнурками мотузився.

— Може, заховав щось?

— Наші діди весь надгробок мало не через сито просіяли. Нічого немає. Хоча слід був, що він там рився.

— Жменю землі взяв?

— А ти звідки знаєш?

— Інтуїція. До речі, товаришу підполковник, ваші діди в дитинстві в індійців не грали?

— Ні, тільки в червоних дияволят.

— А це ще хто такі?

— Кіно було — німе, про громадянську. Та ти мусиш знати, його недавно ще раз зняли, тільки тепер це називається „Невловимі месники“.

— Точно! Пригадав… І куди він ту землю поніс, наш Музикант?

— Додому. Може, йому для квітів не вистачало?

— Простіше в парку накопати. То, щоб ви знали, товаришу підполковник, він якусь нову ворожбу задумав.

— Знову проти тебе?

— Боюсь, що ні. Схоже на те, що новий клієнт з’явився.

— Ще одна історія на узвозі?

— Пожуємо — побачимо, як сказав лев про свого нового дресирувальника.

— Ну, ти ж у нас і дотепник!

— Це не я, це колись у кавеені було. Хороша передача. Шкода, що закрили.

— Еге ж, шкода. Звідки ти тепер свої дотепи братимеш?

Мої недобрі підозри невдовзі підтвердилися. І то в несподіваний спосіб. Я побоювався, що нам доведеться довго і нудно вираховувати наступну жертву Музиканта, аж вона сама, можна сказати, впала мені на голову.

Подзвонили з чергової частини:

— Сирота, тут до тебе якийсь смішний хлопець пробивається у терміновій справі.

— Хто такий?

— Каже, що ти його знаєш. Про якийсь теніс-шменіс торочить, чи як його там? Пускати? Бо він тут мало не плаче.

— Дітей кривдити не можна. Пускай.

Колишній подавальник м’ячів увірвався до мого кабінету з криком:

— Тільки ви можете мене порятувати!

— Що таке? Чергова мадам за зґвалтування притягає?

— Яке зґвалтування? Тут таке… тільки прошу вас, не смійтеся.

— У нас не сміються. У нас установа серйозна.

— Але якщо я комусь розповім, у чому справа, мене таки на сміх піднімуть. Або скажуть, що я того… тю-тю. І пошлють у Кирилівку. Я знаю — тільки ви можете мене зрозуміти.

— Припиняй істерику, попий водички і спокійно розказуй.

Справді, якби хлопець розповів свою історію комусь іншому, реакція була б відома — саме така, яку він передбачав.

З роботи на кортах подавальника, звичайно, виперли, бо кому ж подобаються такі скандали в благородному товаристві. Однак заяві ображеної мадам щодо шантажу з порнографією теж ходу не дали. Навпаки, пообіцяли показати знімки її офіційному законному благовірному з відповідними коментарями. Дама змовчала, але затаїла в душі певне хамство.

Що ж до самого хлопця, то іншого такого теплого місця, як корти, йому, звичайно, не світило.

Без освіти, без професії, та ще й з таким „хвостом“, хочеш-не хочеш, а довелося йти на будівництво, як він сам висловився, „керамзіт пластати“, себто, махати совковою лопатою на одному з київських довгобудів.

І пластав би він той свій керамзит до нових віників, якби не зустрів випадково свою колишню спарінг-партнершу. Чи то робота не всі сили забирала, чи то остобісило лопатою махати, але він мав необережність натякнути, що не проти поновити старі стосунки на старих умовах. Але мадам чомусь замість кинутися йому на шию, заверещала щось на зразок: „Всі мужики — сволота, всі баби дурні, а щастя в труді!“ і пообіцяла, якщо він не відчепиться, попросити, він знає кого, зробити так, щоб і сліду його на землі не лишилося.

— Ви й минулого разу поставилися до мене зі зрозумінням, тому, якщо не до вас, то й не знаю, до кого мені йти. Бо вони і зроблять, і пороблять, і нікуди від них не дінешся, бо ніхто слухати не стане! — дорослий парубок і справді ладен був заплакати як мала дитина.

Для будь-кого іншого це звучало б як суцільна абракадабра. Але не для мене.

— Ну чого ти так психуєш, вибач, нервуєш? Мало що дурна баба може наговорити. Мені й не таке обіцяли! Якби хоч одна сота збулася — мене б уже на світі не було.

— Е, ні. Вам просто так казали, зі злості. А мені — зі смислом.

— І ти в це віриш?

— А що ж! У нашому селі така баба була, то її здорові дядьки десятою дорогою обходили. Уявляєте — їй колись навмисне комина заткнули,