Читати книгу - "Золотий маг. Книга 1. Зерно"

— Ага. Бачу. Срібний. Сили дано тобі дуже небагато спочатку. Хочеш стати сильним магом, треба буде багато працювати, — промовив Магістр, подивившись на учня закритими очима. — Наступний.

— Ріттеріс Сани третій, — представився наступний учень з клану Лисиць.

— Так. Зерна немає. Сили поки теж практично немає. Слабкий відгук Вогню може бути. Як і всім — займатися і займатися. Наступний.

Потроху черга учнів зменшувалася і незабаром лише Нік залишився в кімнаті з професором. Він майже задрімав у зручному кріслі. «Ну ніяк не можна займатися після смачної їжі», — подумав він. Почувши повторний заклик викладача «Наступний», учень відкрив очі та зрозумів, що настала його черга йти на випробування.

— Мене звати Нік, — сказав він, сівши на матах навпроти магістра Весела.

— Ого! — несподівано вигукнув Магістр і, відкривши очі, подивився на учня.

— Що ж в мені такого дивного?

— Мало того що ви повністю ініційовані, молодий чоловіче, — сказав Весел. — Так ще й сили у вас, як у випускника Школи. І це на початку навчання. Дуже дивний випадок. Звідки ви взялися і хто вас знайшов?

— Ну, не такий я вже й молодий, — пожартував Нік. — Та й заслуги моєї в тому, що володію такою магічною силою, абсолютно немає. А знайшла мене Ліна Срібна Дракониця.

— Так вона ще жива? Це просто чудово! — здивувався викладач. Нік помітив, що радість від такої новини була щира. — Коли вона повернеться в Школу? Мені б дуже хотілося з нею побачитися.

— Вона не збирається повертатися в Тротс, — розчарував професора учень. — І в мене велике прохання до вас. Все, що ви побачили магічним зором, поки нехай буде таємницею для інших.

— Так, звичайно, — погодився Весел. — Але такий дар, як у вас, потрібно розвивати. Вам дано багато, але це не означає, що не треба над собою працювати.

— Я це чудово розумію, професоре, — сказав Нік. — Я обіцяю, що буду старанним учнем.

— Це добре. Я буду вам всіляко допомагати розвинути дар. Чекаю вас на наступному тижні на заняттях. А тепер можете йти.

У коридорі зібралися всі першачки, бурхливо обговорюючи весь сьогоднішній день та останнє випробування. Він не став привертати увагу, тихо пішов до себе в кімнату.

Незакриті штори на вікні і ранкове сонце розбудило його першими променями. Він лежав, не відкриваючи очей, намагаючись вгадати, скільки залишилося до підйому. Як же важко було звикати жити в цьому середньовіччі. На Землі час завжди був навколо: в наручних годинниках, мобілці, комп’ютері, телевізорі, на циферблаті в метро. А тут тільки удари Шкільного годинника та срібний передзвін визначали час і що кому робити. «Ось скільки зараз часу? — подумав Нік. — Треба буде обов’язково вирішити це питання з часом. Не можна весь час чекати бою годинника на вежі. Треба буде поговорити з Зонколаном. А потім замовити на Землі звичний годинник».

Сигналу шкільного годинника все ще не було. Ніку набридло лежати. Він піднявся, одягнувся та виглянув у вікно. За стінами Школи розкинувся ліс, який тільки в одному місці розрізався широкою дорогою. Він пошкодував, що вікна виходять не на протилежну сторону, тоді можна було б побачити не тільки ліс, але й океан. А з деяких вікон можна було бачити місто Оер, але всі вікна учнів дивилися на суцільний ліс. Сонце сильніше піднімалося і заливало кімнату. Сьогодні була субота. Нік для того, щоб не переплутати дні, називав їх, як на Землі. Добре, що тиждень на Франі так само мав сім днів. Як йому розповіли на шостий день тижня, учнів піднімали на годину пізніше, а на сьомий день, день відпочинку, можна було підніматися, коли хотілося. Хоча зазвичай субота була навчальним днем, нехай і скороченим, але в цю першу суботу після початку навчального року занять не було ні в кого. Всі займалися господарськими справами та влаштовувалися після приїзду у Школу. У Ніка на цей день було багато планів. Крім того що належало зробити учням першого року навчання, він запланував приємну пригоду на вечір, до якої слід було добре підготуватися.

Зазвучав дзвін годинника. Він ще кілька хвилин із задоволенням дивився на прекрасний світанок, на сонце, яке піднімалося з-за лісу. За дверима почулися кроки і розмови учнів, які поспішали у вбиральню вмиватися. Його трохи дратувало те, що доводилося займатися ранковими процедурами разом з іншими учнями. Все-таки окремі квартири на Землі створювали особистий простір і було важко відвикати від цієї зручності.

«Ось ще одне завдання, яке треба буде вирішити якомога швидше, — подумав він». В голові вже намалювався план, як це зробити, і, щоб не забути, Нік зробив позначки на аркуші пергаменту.

Мабуть, більшість студентів не проґавили можливості повалятися в ліжку довше. Шум в коридорі стих. Найзапекліші вже привели себе в порядок, а інші не поспішали. Тиша не була довгою, не минуло й п’яти хвилин, як у двері постукали. Нік анітрохи не здивувався, коли побачив на порозі солодку парочку Матотору і Касталатуса. Переміщення їхньої трійці по Школі вже почало викликати глузування з боку інших учнів. Нік був би радий і сам, тим більше що Школу він трохи вивчив та губився все рідше, але від цих двох було важко відв’язатися. До Касталатуса поки ще насторожено ставилися інші учні. Як виявилося, Матотору теж сильно недолюблювали учні, викладачі та працівники Школи. А учні старших курсів ще й частенько жорстоко жартували над ним, тому він був радий знайти собі компанію в особі Ніка і Касталатуса. Напевно, тільки йому іноді була обтяжливою їхня компанія, хоча часто він ловив себе на думці, що ці двоє все-таки скрашують початок його перебування у Школі.

— Вже треба бігти снідати, — протараторив товстун, коли Нік стомився слухати стукіт та відчинив двері.

— Привіт, хлопці. Ну