Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

страждаючи. І щоб долати оті хвороби, змушена була потужно розвиватися нанокібернетика. Втім, це у повній мірі відповідало вченню Помаранчевої Католицької Біблії (була тут така): плоть зникає, залишаючи лише дух.

— Планетарного розміру дух? — не зрозуміло хто запитав, Такаманохара чи Зоребор.

— Його самого. Кожна, окремо взята, плоть меншає, а всезагальний дух більшає. Перетікає, так би мовити плоть з одного до іншого. Та й орден Бене Гессерит цього прагнув, аби створити надорганізм — Квізатц Хедераха. Та й інші вчення…

— Які вчення?

— Точно сказати не можу, але якщо згадати комуни Вільних… І те, що Бене Гессерит анархію подолав… То щось, мабуть, на кшталт наших комуністичних. Адже де ще більшу рівність та братерство можна знайти, ніж в мільярдів однаковісіньких нанороботів?… А те що усі вони мислять однаково й детальки їхніх мікродумок складаються в одну велетенську мегадумищу, то… Тобто, екологія, релігія, політика, — все об‘єдналось. І створило…

Кременчук раптом затнувся, прислухаючись до чогось всередині себе.

— Все одне я чогось не зрозуміла, — зауважила Сонька, яка вже кинула свої вправи зі шпагою й присіла на ліжко поряд з Норильцєвим. — Ну, гаразд, ти якось біополями свого організму поля своїх нанороботів чіпляєш і скачуєш з них інформацію, гаразд. Але… Але яким чином не пов‘язані з тобою „піщинки” ту взаємодію виявляють? Це я до того, що коли я твого піскового двійника в комірчині зустріла, то він мені щось про Дар Ветера ніс. Про котрого я перед тим з оригіналом твоїм розмовляла. Чи не оригіналом?!

І Такаманохара знову враз потемнілими очима втупилась в обличчя Кременчука. Було воно в того якесь неприродно бліде й скам‘яніле.

— Знаєш що, Сонько, — мовив, — ти свої загадки сама для себе вирішуй. А мені… А нам…

І капітан швидким поглядом зиркнув на крчовника:

— Нксо, мені здається чи ні?

А піррянин вже похапцем зістрібував з ліжка й застигав біля нього, роззираючись в усі боки:

— Ні, Крчуче, ні!.. Не здається!.. Тікати треба звідси, терміново тікати!!!

Та й сунувся було до дверей каюти, але миттєво був зупинений Норильцєвим, який спритно вхопив крчовника за його кошлату смух-траву. Аж заверещав крчовник з несподіванки. А Кременчуку, який теж був сунувся до виходу, в груди вперлося гостре вістря арканаріанської шпаги, блискавично здійнятої Такаманохарою.

— Стояти! Всім стояти! — вигукнула вона.

Капітан злісно вхопився за лезо Соньчиної зброї, навіть не намагаючись відвести його вбік, а, навпаки, щосили притискаючи залізо до свого тіла:

— Ви вже пробували мене раз вбивати. Що з того вийшло? Повторити бажаєте?

— Стояти!!! — знову вигукнула Такаманохара, але в голосі її ковзнули розпачливі нотки.

„Софія” зненацька завібрувала. Спочатку ледь помітно, а потім сильніше й сильніше, дрібно трусячись кожною своєю перебіркою.

Усі перелякано роззирались навколо. І лише Кременчук злісно дивився на дівчину.

— Дай пройти! — гарикнув. — А не то нам усім тут жаба цицьки дасть!

Та й відсунув таки вбік електронізовану холодну зброю з далекої планети Арканар. А потім і сам протиснувся повз дівчини, важко вивалюючись до коридору й з грузьким пришвидшенням біжачи в бік центральної рубки.

— Та що відбувається?!? — десь позаду здивовано гукнув до Соньки Норильцєв, але дівчина, вперто стиснувши губи, вже бігла до центральної рубки слідом за капітаном.

Вібрація „Софії” набувала небезпечних розмірів. На усіх екранах нуртувала червоно-розлютована піщана запона.

— Бе-е-ене ге-е-е-есери-и-ит… — завивало в увімкнутих Кременчуком зовнішніх мікрофонах. — Бе-е-ене!..

Такаманохара відчула, що апарат розпочинає хилитатися. Це хитання, накладене на вібрацію корпуса й завивання червоного оскаженіння, вкривало памороззю кожний нерв і леденіло душу.

— Ста-а-арт… — репетував Кременчук, оскаженіло граючись сенсорами пульту. — Стартуймо, Сонько, бо буде нам зараз!..

Згори почулося якесь приглушене шипіння: начебто безліч цівок дрібнесенького піску посипалися на метал обшивки. Втім, чому „начебто”?

— Богдане, Богдане, ми не можемо… — хіба що не заридала Такаманохара.

— Чого не можемо? — луною відгукнувся той, лихоманково готуючи апарат до термінового старту.

— Злітати не можемо!!! — загорлав у дверях Норильцєв, разом з Нксою теж ввалюючись до рубки. — Ми іонні сопла не відцентрували. Бо не могли назовні вийти. Тепер в рознос підемо!

- Іонні? — неуважно перепитав Кременчук. — Сопла? — І раптом гаркнув, не повертаючи голови: — А ну, припинити паніку! По місцях давайте, бісові діти! Ви що, думаєте, нанороботам складніше якісь там іонні сопла полагодити, ніж в людини кровоносні судини? Все давно на мазі. Швидко по місцях!

І, наче підтверджуючи слова капітана, крізь завивання вітру почулося дзижчання, яке поступово переходило в заспокійливий свист двигунів. Втім, заспокоюватись не доводилось. Бо „Софія” раптом натужно заревла („Наче корова в Маланівці у баби Ксани”, — майнуло в Кременчука), а потім рвучко підстрибнула вгору, бовтаючись на всі боки.

— Тримайтесь, тримайтесь! — загаласував Богдан.

Червоний пісок з екранів зовнішнього огляду, здавалось, от-от має посипатись просто до рубки. „Бене-е-е-е!” — скаженів вітер. „Му-у-у…” — огризалась „Софія”, навпомацки шукаючи шлях на волю з давньої вітряної пастки. Богдан щосили намагався втримати її на вірному курсу.

Те, що це йому вдалося, стало зрозумілим за декілька хвилин, коли „Софію” різко накренило і вона майже під прямим кутом розпочала стрімко набирати висоту.

Іноді піскова запона трохи прозорішала і тоді були видні завихорені гребені дюн, які, здавалось, зненацька зрушили з місця на всіх обширах цієї планети. Такого Богдан ще не бачив. Червоний піщаний океан, оскаженівши від власного ґвалту і зростаючи у вишину, намагався проковтнути малесеньку сріблясту жевринку „Софії”.

Інколи в кривавій заметілі виникали якісь тьмяні трикутні ущільнення і тоді здавалось, що цілу флотилію переслідувачів землян несе разом з ними бозна куди й бозна звідки. Втім, іноді ущільнення набували світлих дископодібних форм і тоді виникало відчуття, що то — ціла тобі армада двійників „Софії”. Спільним же було те, що усе це вило, трусилось, ревло й кидалося з боку в бік.

— Коріоліса… — почувся у какофонії звуків згук Норильцєва.

Богдан кинув