Читати книгу - "Діти Мардука"

на короткому святі життя, бентежив моє чоловіче єство. Напевне, вона колись обрала ці парфуми і не зраджувала їм ніколи. Я стояв нерухомо, а потім пригорнув її — не пристрасно, а ніжно, як дитину.

— А я вже думала, що не судилося нам більше зустрітися, — сказала Маріца, не підводячи голову. По хвилі додала: — До кінця роботи залишилося близько двох годин. Я піду домовлюся, щоб мене підмінили.

І тут майнула думка про опівнічний телефонний дзвінок від Маріци у мить, коли я перебував на межі з тією реальністю, де мене мали принести в жертву. Навряд чи діти Мардука не вловили його і не відстежили, кому він належить. Питання тільки, на скільки у них тісні стосунки з дітьми Мардука Молдови. Не виключено, що бібліотека вже під їхнім наглядом. Я сказав:

— Не варто, сонечко. Я огляну місто, а ти залишайся. Зустрінемося на перехресті страд Ізмаїльської та Варлаама.

— Чому! — здивувалася Маріца. — Тут не буде жодних проблем.

— Я вже не раз помічав, що якась важлива подія, якої я прагнув і до якої наближався, найчастіше зривалася, коли про неї дізнавався хоч хтось із сторонніх людей. Мабуть, тому і став марновірним. — Не наврочила б та, яка тебе підмінятиме, — сказав з усміхом. — Адже ти втаємничиш її, навіщо тобі раніше йти з роботи.

Моє пояснення їй сподобалося.

— Ти прямо як моя мама. Вона радить нікому й ніколи не оповідати про свої плани, бо вони не збудуться. Вірить у вроки. Каже, що змалечку оберігала мене від лихого ока.

— Ну, ось, бачиш… Продовжуй тут сіяти добре і мудре. — Я відсторонив її і нагадав: — На розі вулиць.

… Сумка вже повнилася продуктами, коли я раптом згадав про вино. Але знайти кокур пощастило тільки тоді, коли натрапив на дегустаційну залу у напівпідвалі одного зі старовинних будинків. Літрова пляшка з екзотичною наклейкою додала ваги моїй ноші і зробила легшим гаманець. Вийшовши на вулицю, я ще раз оглянув фасад, створений, напевне, ще у позаминулому столітті, і відчув, як на мене війнуло старовиною. Водночас окинув поглядом довкіла, але, крім звичайної вуличної метушні, нічого не помітив. Тільки завважив, що уривки фраз у гомоні вулиці, які уловлював мій слух, були молдавською, російською та українською мовами. На мить відчув себе на руйновищі Вавилонської вежі — люди, які зводили ту споруду, і звели її вище хмар, раптом втратили мову спілкування — кожен заговорив своєю материнською. Грандіозна споруда не залишила по собі гори битої цегли, але її уламки повнять сутності тих, хто зводив пам’ятник людської необачності. Знаючи про це, невидимі діти Мардука — і тут, і в Одесі, і в моєму місті снують поміж них, навертаючи у храм Бела-Мардука. Я подивився на годинник. Відколи вештався по вулицях, минуло півтори години. Тим часом звір у мені не подавав ознак життя.

Слова Маріци, колись мовлені про келію, в яку вона заточила себе, були скоріше метафорою про спосіб її життя. Помешкання ж — двокімнатна квартира на другому поверсі — виявилося вмебльованим і облаштованим зі смаком не байдужої до розкоші жінки. Вікно і двері на балкон щільно запинали жовті полотнища, від чого, попри спеку на вулиці, в кімнаті стояли прохолодні сутінки. Маріца розсунула ширми і, підійшовши до мене, уважно подивилася на рожеві плями на лиці.

— Схоже на сліди опіків, — сказала.

В її чорних очах майнули закличні блискітки, як тоді на пляжі, коли я побачив її в об’єктиві фотоапарата. Вона майже не змінилася, якщо не рахувати окремих білих «ниток» у волоссі. Відтоді минуло десять років, за які я не спізнав жодної жінки.

Маріца торкнулася шрамів губами, а тоді поцілувала мене довгим поцілунком. У свідомості майнула думка, ніби я порушую табу не знатися зі слабкою статтю. Ніби я десять років тому, перед початком роботи над дешифруванням пророцтва, дав обітницю вищій силі не «занечищатися» з жінками. Цей мій рефлекс не залишився поза увагою Маріци. Вона мовила:

— Піду приготую вечерю. А ти приляж на диван, увімкни телевізор… — Раптом щось згадала, потім взяла з полиці книжку невеликого формату, але грубеньку. — Ось проглянь. Я про неї казала у ту важку для тебе ніч… На жаль, критики від тебе я не почую, бо ти не знаєш молдавської.

Я справді не зрозумів жодного молдавського слова, а відтак тільки помилувався художнім оформленням. Зміг прочитати лише анотацію, написану російською, в якій Маріцу названо відомою поетесою. Книжок тут було не надто, всього дві полиці, заповнені поезією — переважно молдавських поетів — від дореволюційних класиків до книжок-метеликів початківців. «Ну, а навіщо бібліотекарці, яка має доступ до величезного масиву книг, тримати їх ще і вдома?» — подумалося мені. І тут погляд спинився на фотознімку за склом полиці, на якому були Маріца, літні чоловік і жінка та хлопчик, років шести. Вони сиділи, мабуть, за обіднім столом в альтанці, обплетеній виноградом. По стиглих темно-синіх гронах можна було вгадати, що це — кінець серпня чи початок вересня. Тут був ще хтось — п’ятий, котрий фотографував.

— Це мої батьки й син, — почув я голос Маріци, яка підійшла нечутно.

— Ти не казала, що в тебе є син, — зауважив я.

— Не встигла…

— А чого він не вдома?

— Зараз же канікули. Він у моїх батьків у Вадул Луй Воде. Там у них будинок неподалік від Дністра.

Тим часом спало на думку, що хлопчика я вже десь бачив. На відміну від дорослих, які дивилися в камеру виразними чорними очима, він був синьоокий. А тільки де я міг бачити вже цю дитину? «Схоже на комплекс дежа-вю, — подумав. — Коли здається, що ти вже щось десь бачив».

— Чому ти обрала професію бібліотекаря? — поцікавився я.

— Я не бібліотекар, — відказала Маріца. — Я філолог молдавської мови й літератури. Зі студентської лави вже друкувала вірші. Щоправда, тільки в газетах. Після випуску послали на роботу в містечко Ришкани —