Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

матері Рахиль просто ніщо, і завзялася доскочити свого, адже вона приїхала сюди розважитися. Вона звеліла попросити у Рахилі як ласки дозволу потиснути їй руку, раз вони вже не почули її декламації. Рахиль саме базікала з італійським принцом, звабленим, за чутками, блиском її багатства, джерело якого трохи маскували її великосвітські стосунки, не надто, зрештою, численні; вона зміркувала, що справи змінилися на краще, і тепер діти уславленої Берми біля її ніг. Оповівши всім, немов про яку чудасію, про цю пригоду, вона звеліла впустити подружжя, і молодята поприбігали, руйнуючи у млі ока світське становище Берми, як уже зруйнували її здоров’я. Рахиль одразу збагнула, що завдяки своїй поблажливості вона здобуде в салонах славу доброї душі, а молода пара зганьбить себе ще більше, ніж коли б наразилася на відмову. Отож вона привітала їх із розпростертими обіймами, кажучи їм тоном розчуленої заступниці, свідомої своєї величі: «Яка може бути мова! Оце так сюрприз! Принцеса буде у захваті». Не знаючи, що в театральних колах за ту, хто запрошує, мали власне її, Рахиль, мабуть, чи не злякалася, що в разі її відмови Бер-мині діти засумніваються не в її добрій волі, на чому їй, зрештою, не залежало, а в її авторитеті. Дукиня Ґермантська інстинктивно пішла на виступці, та це й зрозуміло: що нестримніше хтось пнувся у вищий світ, то нижче він падав ув її очах. У цьому разі не будила в неї пошани й Рахилина доброта, а якби хтось спробував відрекомендувати їй Берми-них дітей, вона повернулася б до них спиною. Тим часом у голові в Рахилі вже складалася урочиста репліка, якою взавтра вона повалить Берму за лаштунками: «Мені дуже боліло, мені завдало великого жалю, що ваша дочка чекала у сінях. І як я раніш не здогадалася? Бідолашка весь час бомбардувала мене картками». Вона аж реґнула завдати Бермі такого удару. Може, вона й відступилася б, якби знаття, що цей удар виявиться смертельний. Ми любимо робити ближніх своїми жертвами, але нам не хочеться чути за собою провину, — краще хай живуть собі далі. А втім, у чому тут була її провина? За кілька днів вона відповідатиме зі сміхом: «Ну, це вже перебір, я тільки й хотіла, що зробити ласку її дітям, до речі, вона ніколи не була зі мною ласкава. Так недовго стати й душогубом. Он дукиня свідок». Здавалося, все погане, що живе в акторській душі, і вся штучність театрального життя переходять на їхніх дітей, проте їх від цієї спадщини не відриває вперта праця, як відривала вона Берму; і великі драматичні акторки часто падають жертвою хатніх інтриґ, як це нерідко з ними трапляється в останньому акті зіграної п’єси.

Дукині, зрештою, жилося не з медом через іще одну причину — саме в цей час, щоправда, на свій лад, декласувалися салони, куди вчащав дук Германський. Давно вже поста-течнішавши з огляду на літній вік, він перестав, дарма що був ще міцний, зраджувати дукиню Ґермантську і закохався у пані де Форшвіль, хоча ніхто не знав, коли почався його роман. (Це здасться дивним, якщо згадати про вік пані де Форшвіль. Та, можливо, скакати з ним у гречку вона почала дуже рано. А крім того, є такі жінки, яких щодесять років ми бачимо в новому втіленні, вони заводять нові шури-му-ри, і коли ми думаємо, що вже трава росте на могилі котроїсь із них, вона тим часом доводить до розпачу покинуту через неї юну молодичку.)

Це почуття, однак же, так розрослося, що стариган, кохаючи востаннє, наслідував у цьому коханні стиль своїх попередніх пригод і взяв коханку в такі лабети, що подібно до того, як у моїй любові до Альбертини повторилося, з найвільнішими варіаціями, Сваннове кохання до Одетти, любов дука Ґермантського нагадувала мою любов до Альбертини. їй доводилося з ним снідати і з ним обідати, він сидів у неї невилазно; вона хвалилася цією пасією перед своїми друзями, які без неї зроду не нав’язали б стосунків із дуком Германським, — і вони сходилися в пані де Форшвіль, аби познайомитися з ним, десь так, як одвідують кокотку, аби познайомитися з її коханцем, монархом. Певна річ, пані де Форшвіль уже давно стала світською жінкою. Але на схилку свого віку, знов пішовши в утриманки до такого пиндючного старця, для неї, все-таки, особи значної, сама вона змаліла, добираючи лише ті пеньюари, які подобалися йому, намагаючись годити його піднебінню, — і при цьому лестила своїм друзям, кажучи їм, що вона розповідала йому про них, як казала моєму дідові у перших, що розповідала про нього великому князеві, який слав їй цигарки; словом, нові обставини спонукали її (попри свою світськість) знову стати тою, ким вона явилася мені в дитинстві, дамою в рожевому. Звичайно, відтоді як помер мій дід Адольф, спливло чимало води. Але хіба те, що хтось інший заступає давніх осіб круг нас, перешкоджає нам починати наново все те саме життя? До цих нових умов вона довідне пристосувалася, із хти-вости, але так само й через те, що, оточена увагою в салонах, поки мала дочку на порі, й кинута напризволяще, коли Жільберта пошлюбила маркіза де Сен-Лу, зрозуміла, що дук Ґермантський, готовий задля неї на все, приведе до неї багато дукинь, які, певно, будуть раді підвезти воза своїй приятельці Оріані; а може, її зрештою під’юджувала досада ду-кині, й, вірна своєму жіночому чуттю суперництва, вона була щаслива, що взяла над нею гору.

Через це захоплення пані де Форшвіль, цю, власне кажучи, імітацію його попередніх зв’язків, дук Ґермантський удруге проґавив президентство у Жокей-клубі та фотель члена-кореспондента Академії красних мистецтв, — подібно до того, як парування пана де Шарлюса і Жюп’єна колись коштувало баронові президентства у «Спілці» та в «Товаристві друзів давнього Парижа». Отак-то двоє братів, таких різних у своїх уподобаннях, позбулися свого суспільного становища задля одних і тих самих лінощів та безвілля, — вони давалися взнаки, хоча й не викликаючи прикрого враження, ще в їхньому дідові, дукові Ґермантському, членові Французької академії, а в разі двох його внуків накликали на них остракізм із боку світу, бо в одного сприяли розвитку природного нахилу, а в другого — протиприродного.

Сен-Лу аж до своєї загибелі не забував водити до пані де Форшвіль дружину. Хіба вони вдвох не були спадкоємцями заразом дука Ґермантського і Одетти, яка, зрештою, стане чи не головною дуковою спадкоємицею? А втім, навіть дуже перебірливі сестринці Курвуазьє, а також пані де Марсант і принцеса