Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

пикою спостерігав за ним, певно, передчуваючи тріумф. Бридж-Паркер привів із собою цілий виводок поліціянтів: вони чатували на виході, в сусідній кімнаті, за спиною Данила й обшукали їх з Агнесою з голови до ніг.

Вночі Лейла принесла йому папери з архіву Яблонських. Данило почувався напрочуд впевнено й знову — наче уві сні. Він не боявся ані смерті, ані ув’язнення. Все, чого він прагнув,— зробити щось вартісне, щось незабутнє. Близько восьмої ранку вигнанці провели їх з Агнесою до будинку, де вже зібралося все це несподіване товариство.

— Шкода, пане Яблонський, що ми не зустрілися тоді у в’язниці. Я чекав на вас унизу, мене попередили, що ви на даху. Але ваш спільник хильнув на посту й не дочекався вашого повернення,— задумливо промовив поліцмейстер.— Я не думав, що вам вдасться захопити поліцейський дирижабль.

Данило подивився в очі поліцмейстерові, потім глянув на двох поліціянтів, що чергували біля виходу з вітальні. Тільки-но хлопець скаже хоч слово, його промову почує з гучномовців увесь Леобург. Загін Давида захопив передавальний пункт, і вигнанці отримали доступ до радіомережі по всьому місту.

— Я переконався, що ви — небезпечна людина, й не чекав, що ви прийдете добровільно,— Бридж-Паркер посміхнувся.— Але, сподіваюся, пане Яблонський, ви цілковито усвідомлюєте, що, влаштувавши втечу з в’язниці й учинивши збройний опір поліції, ви скоїли тяжкий злочин, і вас у будь-якому разі буде покарано, незалежно від того, що ви збираєтеся повідомити.

Гучномовці довкола будинку Яблонських було завчасно вимкнено, щоб не викликати підозр у поліцмейстера. Данило уявив, як зараз, затамувавши подих, очікує на сигнал Лейла. Такий і був план — не буде прес-конференції, леобуржці просто в себе вдома, за сніданком або ще в ліжку, дізнаються, чому Агнеса без жодної провини опинилася у в’язниці й хто насправді вбив Фелікса. Лейла увімкне передавальний пристрій, захований у будинку, і все місто замість звичної балаканини про велич Ради почує з мегафонів прямий репортаж з маєтку Яблонських.

Уявивши вираз обличчя Юміта Оздеміра в той момент, коли він зрозуміє, що відбувається, Данило посміхнувся. Часу в них небагато: Рада одразу кине «акул» на штурм передавального пункту, бо не існує іншого способу вмить вимкнути всю систему сповіщення. Вигнанці довго не протримаються, тож потім... потім «акули» прийдуть сюди. Треба поспішати.

— Так, я усвідомлюю це. Я готовий до покарання,— Данило подивився на бліду, наче сметана, Агнесу.— Воно було того варте.

Легке відлуння. Тепер їх чує все місто. Бридж-Паркер трохи напружився, але, схоже, не зрозумів, у чому підступ.

— Що ж. Більшу частину відомостей про своє особисте розслідування я виклав у листі до вас, шановний пане поліцмейстере, який вам передали разом із запрошенням сьогодні вранці. Гадаю, буде доречно нагадати хід моїх думок, перш ніж ми з’ясуємо, хто з присутніх убив Фелікса Яблонського.

Всі загомоніли. Юліана приголомшено затулила долонею рот, Беата зблідла, Тео обвів повільним поглядом обличчя своїх родичів.

— Добре,— Бридж-Паркер примружився.— Кажіть. Але якщо бажаєте привселюдно зганьбити ім’я людини, вам потрібні збіса переконливі докази.

Данило з легкою посмішкою поглянув на Беату. Дівчина запитально вигнула брову.

— Так от,— Данило взявся за спинку стільця спітнілими від хвилювання долонями.— Спочатку ми з вами, пане Бридж-Паркер, рухалися в одному напрямку: найбільше причин ненавидіти батька за зраду було в мого брата Тео. Але були розбіжності: наявність таємничих цидулок і поява справжнього заповіту в найбільш невідповідний момент. Тоді я вперше подумав, що загадковий «доброзичливець», який надсилав їх, вочевидь, вважав себе розумнішим за інших, і, найпевніше, вбивство Фелікса — це справа його рук. Проте, най Тео мені пробачить, він занадто прямолінійний і запальний, щоб довго плести інтригу й тримати під повним контролем ситуацію. Тоді я сфокусував увагу на шановній Юліані. Був певний момент, що змусив мене подумати про неї як про вбивцю, але незабаром цю думку також довелося відкинути, бо на обрії з’явилися вигнанці.

Він замовк, обличчя Яблонських приголомшено видовжилися, Альберт похитав головою. Бридж-Паркер нервово провів долонею по волоссю.

— Вигнанці? Ви хочете сказати, що ці люди вдерлися на територію Леобурга й убили одного з членів Верховної Ради?

— Ні, вони його не вбивали,— відрубав Данило.— Але вони дійсно були тут і навіть намагалися зустрітися з Агнесою з причин, про які йтиметься далі. Про цей факт дізнався справжній убивця. Він наказав їй мовчати й настрахав її, що розкаже все поліції. Саме тому Агнеса не могла захищатися, коли ви, шановний пане поліцмейстере, звинуватили її в убивстві.

Данило замовк. Бридж-Паркер схрестив руки на грудях і відкинувся на спинку крісла.

— Якщо панна Яблонська контактувала з вигнанцями, то це надзвичайно серйозна річ, за яку доведеться відповідати не тільки їй, але й членам її родини.

— Доволі дивна логіка у Ради, вам не здається? — посміхнувся Данило.— Але, боюся, я розчарую вас, пане поліцмейстере. Агнеса лише отримувала листи з проханням про зустріч, але, як законослухняна громадянка, ігнорувала ці послання. Тож вона не винна й у цьому, однак убивця вміло використав те, про що дізнався. Він знав, що Агнеса не наважиться ризикувати своєю родиною і радше добровільно піде у в’язницю, ніж відправить їх усіх у вигнання.

— Хай так, продовжуйте,— кивнув поліцмейстер.— Якщо не помиляюся, ви обіцяли звинуватити когось із присутніх у вбивстві.

— І я це зроблю,— спокійно підтвердив Данило.— Вже після того, як мені пощастило врятувати Агнесу від страти, коло підозрюваних звузилося. Обміркувавши все, ми зрештою зрозуміли, що занадто багато подій мало стосунок безпосередньо до самого будинку й родини Яблонських. А це означає, що вбивця й «доброзичливець», який надсилав цидулки, постійно перебував десь поруч. Він цілковито контролював кожен наш крок і розвиток ситуації і не міг лишатися невидимкою в цьому будинку. Відповідно, це мав бути хтось із членів родини. І цього разу наші підозри впали на Беату.

— На мене?!

Бліде обличчя дівчини витягнулося, вона закліпала очима й роззявила рота від потрясіння. Альберт схопив її за руку, але та одразу ж роздратовано висмикнула її.

— Що?! — Юліана підхопилася з крісла.— Едварде, ви остаточно втратили розум! Беа? Моя дівчинка?!

— Матір Божа! — зойкнула Беата.— Підозрювати мене у вбивстві Фелікса міг тільки божевільний!

Бридж-Паркер випнув нижню губу, з цікавістю спостерігаючи за тим, що відбувається.

— А чому ви називаєте вашого дядька на ім’я?

— Тобто? — бліді щоки Агнесиної сестри раптово заяріли.— Я... у нас у родині... Чому це взагалі вас обходить? Мене тут звинуватили в жорстокому