Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Історія втраченої дитини, Елена Ферранте

Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

123
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 104 105 106 ... 125
Перейти на сторінку:
робила завжди.

– Разом?

Років десять ми й пальцем одне до одного не торкалися. Я цілу ніч нервувалася, що діти прокинуться й застануть нас в одному ліжку. Лежала в темряві й розглядала того великого чоловіка зі скуйовдженим волоссям, що тихенько сопів поряд. Коли ми були одружені, він рідко спав зі мною. Зазвичай довго мучив мене сексом, а коли нарешті досягав оргазму, засинав ненадовго, після чого вставав і йшов працювати над книжками. Цього разу кохатися з ним на прощання було приємно, адже ми обоє знали, що це більше не повториться, і насолоджувалися миттю. П’єтро навчився з Доріаною того, чого я не зуміла його навчити, і зробив усе можливе, щоб я це відчула.

Десь о шостій ранку я його розбудила й сказала, що пора йти. Провела до машини, він іще раз попросив піклуватися про дітей, особливо про Деде. Ми потиснули одне одному руку, поцілувалися, і він поїхав.

Я неохоче попленталася до газетного кіоску, хазяїн якраз розпаковував свіжу пресу. Повернулася додому, як завжди, з трьома журналами, які лише проглядала, читаючи заголовки. Поки готувала сніданок, думала про П’єтро, про наші з ним розмови. Могла зберегти у пам’яті багато чого зі сказаного – його докори, хвилювання про Деде, його спрощене сприйняття Ліли, – але часом наш мозок умудряється втнути дивні жарти. От і в мене в голові крутилося, як він обізвав Пасквале й Надю вбивцями (адже то їх він назвав моїми друзями дитинства). Я збагнула, що Надю вже й сама легко називала цим словом, а от Пасквале не могла. Я саме розмірковувала про причини такої поведінки, як задзвонив телефон. Телефонувала Ліла. Вона чула, як я виходила з П’єтро і як повернулася. Хотіла дізнатися, чи купила я газети. По радіо щойно сказали, що Пасквале заарештували.

23

Та новина настільки захопила мене в наступні тижні, що мушу визнати: я більше переймалася долею нашого друга, аніж іспитами Деде. Ми з Лілою негайно побігли до Кармен, але вона вже все знала, принаймні основне, і здавалася спокійною. Пасквале заарештували в горах Серіно, неподалік від Авелліно. Карабінери оточили хатину, в якій він переховувався, і в нього вистачило розуму не чинити опору і не втікати.

– Тепер, – сказала Кармен, – сподіватимуся, що його не триматимуть у в’язниці до смерті, як то сталося з батьком.

Вона й надалі вважала брата добропорядним громадянином, у пориві емоцій навіть заявила, що в нас – у мене, Ліли і в неї самої – доброти набагато менше, аніж у нього. Бурмотіла зі сльозами на очах, що ми три дбали лише про себе і власні інтереси, а от Пасквале – ні, Пасквале робив так, як його учив батько.

Завдяки щирому стражданню, яке відчувалося в її словах, Кармен вперше за весь час, що ми її знали, зуміла взяти гору і наді мною, і над Лілою. Ліла, наприклад, не знайшла, як їй заперечити, а я взагалі почувалася незручно. Сестра і брат Пелузо зі своїм щирим, простим баченням життя завжди заганяли мене в глухий кут. Я була впевнена, що їхній батько-столяр не привчав їх, як Франко Деде, засуджувати банальну повчальну оповідку про Мененія Аґріппу, але обоє – Кармен менше, а Пасквале більше – завжди інстинктивно знали: тіло одного чоловіка не живиться тоді, коли набиває собі живота хтось інший, а ті, хто намагається нас у цьому переконати, рано чи пізно дістануть по заслугах. Хоч вони були різні, але мали в життєвих поглядах щось спільне, щось не схоже ні на мене, ні на Лілу, і водночас тісно з нами пов’язане. А тому я могла сказати Кармен: «Заспокойся, це добре, що Пасквале тепер у руках закону, адже так ми краще зрозуміємо, як йому допомогти». А через день погоджувалася з Лілою: «Закони та порядок нічого не варті, якщо йдеться про простих смертних. Їх вони не захищають, у в’язниці Пасквале заб’ють до смерті». А часом доходило до того, що погоджувалася з обома: незважаючи на відразу, яку викликало в мене пережите і побачене в дитинстві насильство, я визнавала, що помірне його застосування просто необхідне для того, щоб вижити в цьому жорстокому світі. Ось у такому досить сумбурному стані я докладала всіх зусиль, щоб допомогти Пасквале. Не хотіла, щоб він почувався нікому не потрібним, на відміну від своєї колишньої товаришки Наді, до якої ставилися шанобливо.

24

Я знайшла для нього надійних адвокатів, спромоглася навіть додзвонитися до Ніно – єдиного депутата, з яким була особисто знайома. Хоч мені так і не вдалося поговорити з ним самим – лише з секретаркою, яка після тривалих перемовин врешті призначила мені зустріч. «Передайте, будь ласка, – додала я сухо, – що я прийду з нашою донькою». По той бік дроту на мить зависло напружене мовчання. Врешті жінка промовила, що передасть.

Через кілька хвилин задзвонив телефон. То була знову секретарка: шановний депутат Сарраторе буде дуже радий зустрітися з нами у своєму офісі на площі Рісорджименто. Протягом наступних днів дату зустрічі переносили з десяток разів: то шановний депутат кудись поїхав у термінових справах, то повернувся, але не мав вільного часу, то мав брати участь у парламентських засіданнях. Я тільки дивувалася: як, виявляється, важко добитися особистої зустрічі з представником народу, незважаючи на мій чималий авторитет, на моє журналістське посвідчення, на той факт, що я – мати його доньки. Коли нарешті нам остаточно призначили зустріч, виявилося, що вона мала відбутися в палаці Монтечиторіо – отакої! – у місці засідань парламенту. Ми з Іммою причепурилися й вирушили до Рима. Дівчинка запитала, чи можна взяти з собою дорогу її серцю передвиборчу агітаційну листівку, і я кивнула. У потягу вона дуже хвилювалася, поглядаючи на фото на листівці, і намагалася уявити, яким він виявиться насправді. Прибувши до столиці, ми відразу взяли таксі й поїхали до Монтечиторіо. Нас кілька разів зупиняли, а я у відповідь показувала документи й пояснювала голосно, насамперед на втіху Іммі: на нас чекає шановний депутат Сарраторе. Це його донька Імма, Імма Сарраторе.

Чекати довелося довго, дівчинка нетямилася від хвилювання й врешті запитала стривожено: «А що, як народ його не відпустить?» Я запевнила, що такого не станеться. Нарешті з’явився Ніно в супроводі молодої вродливої секретарки. Він був веселий, гарно одягнений, тепло обійняв і розцілував дочку, підхопив її на руки, як маленьку. Але найбільше мене вразило, як Імма пригорнулася до нього, обняла за шию і промовила весело, розмахуючи листівкою:

– Ти ще гарніший, ніж на фото! Знаєш, що моя вчителька голосувала за тебе?

Ніно всю свою увагу приділив їй, уважно слухав розповіді про школу, про друзів, про улюблені предмети. На мене майже не дивився, адже я давним-давно належала до іншого

1 ... 104 105 106 ... 125
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втраченої дитини, Елена Ферранте», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"