Читати книгу - "Регент. Право сильного, Анні Кос"

— Не надто звужує коло пошуків. Поки цього мало.

— А якщо я додам, що він не просто багатий, але й, швидше за все, належить до знатного роду? — очі Йотунна блиснули. — Йому вистачило розуму натягнути скромний джелаб. Однак руки видали: пещені, ні бруду, ні зламаних нігтів. Взуття на тонкій підошві, простолюдини таку рідко носять, занадто легко збити носок, забруднитися або порвати. А ще він не з місцевих. Не дармсудець.

— Звідки така впевненість?

— Зловив на брехні, як цуценя, — Йотунн презирливо скривився. — Запитав, звідки він дізнався про мене, чи не Лихий Барт, який тримає будинок розпусти на рибальській пристані, на мене вказав? Він начебто посміхнувся і підтвердив. Ось тільки Лихий Барт — скупник краденого і живе біля південних воріт. А будинку розпусти на рибальській пристані й близько немає, принаймні вже років зо два. Добре місце було, душевне. Проте згоріло під час останньої смути, коли таємна служба імператора тут усе догори дригом перевертала. Дівчата загинули всі: хто від вогню, а деким тварюки імперські покористувалися та й убили. Цю історію знає будь-хто в місті, навіть пани.

— Ви тому не прийняли замовлення?

— Переважно. Та ще й чуття підказало. Я покидьків та сволоту добре бачу — невід’ємна частина ремесла. Та й хлопцям, які піді мною ходять, теж заборонив із ним зв'язуватися, однак не вгледів. Шаддін взявся, ще й дозволив позбавити себе голосу. Йому разом із деталями замовлення передали якусь магічну дрібничку: одягаєш на шию, залишаєш на два дні — і ось ти вже німіший за рибу. Дорогий подарунок, не кожному по кишені. Думаю, що Шаддін тому й погодився. Але я б не став так себе калічити, навіть знаючи, що мої послуги відразу в ціні виростуть.

— А де лист, якого написав замовник?

— Про це не знаю, може й захований десь, але зазвичай такі докази не зберігають, — Йотунн похитав головою. — Навіщо? Не до судді ж нести, підставляючи свою голову. Але я, звісно перевірю речі Шаддіна та його схрони, раптом знайду ще якісь зачіпки. В разі чого надішлю усе Малкону.

— Що ж, — Ульф кивнув. — Дякую за інформацію та допомогу. Сподіваюся, Малкон передав Вам обіцяну нагороду?

— О так. Але про нагороду я б хотів поговорити окремо.

— Невже мало? — регент усміхнувся і, поставивши на стіл келих, недбало провів пальцями по рукояті кинджала.

— Чому ж мало, — майстер раптово став дуже серйозним. — За ці гроші я зможу повернутися на північ, подалі від цього клятого міста. Будинок куплю, худобу розведу, дружину візьму. За чоловіка з такими статками будь-яка вдовиця захоче, а я вже виберу найгарячішу. Однак і справи залишати ось так не варто. Особливо незавершені.

Малкон кинув на Йотунна здивований погляд.

— Такої домовленості не було.

— Не смикайся, хлопче. Нічого зайвого не попрошу, червоніти за мене перед шляхетним лордом не доведеться. А ось цікавість хочу задовольнити. То як, мілорде?

Він поклав обидві руки на стіл, вочевидь демонструючи: ні зброї, ні поганих намірів він не має. Ульф злегка примружився, роздумуючи, але врешті відкинувся на спинку стільця.

— Кажи.

— Шаддін. Його не було на площі сьогодні. Я хотів би вірити, що він живий, але серцем відчуваю, що це марна надія. Як він помер? Під тортурами?

— Від власної руки і так, як хотів сам. Прийняв отруту, швидку, майже безболісну. Я дозволив це в обмін на інформацію, його навіть не катували.

Йотунн ледь помітно здригнувся, обличчям рудобородого промайнула тінь смутку.

— Ех, дурень, говорив я тобі, відмовся... — тихо пробурмотів він собі під ніс. — Дякую, пане. Чи можу я дізнатися, що з тілом?

— Поховане без імені.

— Шаддін був мені за молодшого брата, дарма, що південний байстрюк з вулиць. Хотілося б попрощатися по-людськи, якщо скажете де. Не знаю, чи це правда, але в нас кажуть, що від доброго слова над могилою померлому легше знайти дорогу у нове життя.

— Це небезпечно, — вставив Малкон. — Тебе можуть помітити там, де не слід.

— І все ж ризик того вартий, — Йотунн повернувся до Ульфа. — Ваше слово, мілорде?

— Гаразд, — трохи повагавшись відповів Ульф. — Ви надали мені цінну інформацію, і я Вам вдячний. Малкон розповість, куди йти.

Він хотів додати щось ще, але тут у двері з гуркотом влетів хлопчина-обірванець, зовсім ще дитина, років зо сім. Зачепився за стілець, ледь не впав, дивом втримавшись на ногах, озирнувся, помітив Малкона й кинувся до нього.

— Пане! Ми помітили їх! Пане, прямо зараз!

— Тихо, — Малкон притримав хлопця за плечі й запхав на лавку якомога далі від сторонніх очей. — Віддихайся і скажи спокійно, кого помітили?

— У будинку лорда Вафі сьогодні гості, — розплився в усмішці хлопчик. — Та які! Хочете самі побачити?

Малкон вийняв із кишені кілька мідяків і висипав хлопцеві в руку.

— Уже йдемо, спасибі. А тепер киш звідси та щоб мовчки, зрозумів? Завтра прийдеш, отримаєш більше.

Хлопчик квапливо закивав і зайцем метнувся до виходу.

— Йотунне, вибач нам. Але ми маємо йти, — Малкон кинув на майстра винуватим поглядом.

— Допомога потрібна? — діловито запитав той.

— Упораємося, — Малкон посміхнувся і злегка плеснув рудоволосого по плечу. — Але спасибі, що запитав.

— Мій пане, — Йотунн вклонився Ульфу. — Я перебуватиму в місті ще місяць чи два. Дайте знати, якщо знадоблюся.

— Неодмінно, — регент встав і раптово простягнув руку. — Було приємно познайомитися, Йотунне Гроех.

Майстер покосився на жителя півночі з недовірою і подивом.

— Простягаєте руку вбивці?

— Мене життя теж навчило розбиратися в людях, — по губах Чорного Вовка ковзнула усмішка. — Як Ви сказали, невідʼємна частина ремесла.

Йотунн повільно відсунув стілець, підвівся, витер долоні об одяг і міцно потиснув руку Ульфу у відповідь.

— Для мене це честь.

— Упевнений, ще побачимося.

 

===============