Читати книгу - "Ті, кого немає"

нагадала – ви ж і справді схожі. Я від сестри знаю, що дівчинку вони вдочерили… І народила ти її в тій самій лікарні, де працює Олександра. І через це погодилася залишитися зі мною… Та не смикайся ти!.. Мені нема чого ні судити тебе, ні, тим більше, кривдити.

Августа облизала сухі губи й промовила:

– У нас іще буде час, щоб поговорити про… про Марту.

Обличчя його викривила швидка гримаса. Майнула – і пропала.

– Не буде! Немає ніякого часу, Августо. Вона поїхала. Розвіялась. Випарувалась!

– Як поїхала?

– А отак, – Валентин поморщився. – У них сьогодні мали розпочатися кваліфікаційні запливи… – Він збився, потім продовжив – уже повільніше, ретельно добираючи слова: – Я хотів залишитися, щоб подивитися хоч перший день, а вже потім закінчити свої справи… Народу набилось – як оселедців, але Марти чомусь ніде не було. Я покрутився там, потім підійшов до тренера… Сама розумієш, мало що: травма, прихворіла… Занервувався, зрозуміло, – все-таки дівчисько зросло в мене на очах…

– Ну? І що сказав тренер?

– Каже: навідріз відмовилася брати участь у змаганнях. Цей мужик мало не лускав від люті… Причини Марта не пояснила – просто заявила: їду. І до басейну більше ні ногою. Тренер кинувся телефонувати Олександрі, втрапив на Федорова, а той: «Відпустіть її, нехай їде, допоможіть тільки з квитком, і щоб хто-небудь її провів до вагона»… Учора й відправили – тим самим нуль-шістдесятим… Ні, ти просто її не знаєш! Пекельний характер. Як щось візьме собі в голову – все, кувалдою не вибити!

Августа мимоволі всміхнулася:

– Ну, поїхала й поїхала. А ти чого так завівся?

– І справді…– Він підвівся, пройшовся кімнатою і раптом різко склався, присів навпочіпки прямо перед нею: – Ох, терпіти не можу, коли все йде… навскіс. Я ж в Одесі випадково опинився, так зійшлося, хотів подивитись, як дівчинка виступить… Ти теж через неї приїхала, чи ж не так?

– Усе набагато складніше. Я побачилася з ними – з твоєю сестрою та її чоловіком, але дівчинка мене… не прийняла. Це було боляче, але справедливо. І я здалася, Валентине. Сказала собі: все, стоп. Силою не будеш милою. Хотіла тільки привітати Марту з днем народження – і от… приїхала.

– Привітала?

– Так. Тільки не треба цієї іронії. Не люблю.

– Вибач, вирвалося… – Він підвівся й попрямував у кухню. На ходу раптово обернувся: – Я тобі допоможу повернути дочку! Сестрі на неї начхати, Марта їй ніколи не була потрібна. Федоров – інакший, він у ній душі не чує, будуть проблеми…

Ця безглузда, смикана розмова остаточно вибила її з колії. «Але якщо вже все з’ясувалося, подітися нікуди…» – подумала вона, розминаючи сигарету біля вікна. Валентин безшумно підійшов ззаду, притулився лобом до її потилиці.

– Не засмучуйся! – пробурмотів він. – Не все так погано. Ти мені подобаєшся, і то дуже. Марта до тебе повернеться… заживемо втрьох…

– Ти думаєш? – слабко здивувалася вона.

– Абсолютно впевнений. – Він підвищив голос. – От що ми зробимо, Августо… – Він відійшов, поплескав по кишенях, перевіряючи, чи все на місці.– Я зараз на вокзал. Речі зібрані. Приготуй що-небудь, перекусимо, коли я повернусь, і – вперед. Зупинюся в тебе, так буде зручніше. Немає заперечень?

Августа, продовжуючи думати про своє, кивнула. Смагін дзизнув блискавкою сумки, порився в ній, а потім квапливо пішов з будинку, знову замкнувши ззовні вхідні двері.

З одного погляду на загальні каси стало зрозуміло, що квитків на вечірній шістдесятий немає й не передбачається. На табло наявності значився нуль. Валентин повернув до службового віконця, біля якого тупцювали двійко високих хлопців, пускали бісики до молоденької касирки. Хлопці неохоче пропустили його, і він простягнув симпатичній панянці посвідчення співробітника служби пасажирських перевезень на ім’я Смагіна В. М.

– Два купейні на шістдесятий, будь ласка, – неголосно мовив Валентин, нахиляючись ближче до віконця. – На сьогодні…

Дівчина звірилася з фото, коротко стрельнувши поглядом на його усміхнену фізіономію, і відвернулася до монітора. Валентин відлипнув від каси й скосив очі: поруч уже ніхто не маячив. Він знав, що квитки будуть, повинні бути, і тепер спокійно чекав, поки касирка закінчить бити наманікюреними нігтиками по клавіатурі.

– На нуль шістдесятий на сьогодні – нічого. На жаль, – нарешті промовила дівчина.

– Як це? – скинувся Валентин, засовуючись у віконце. – Що значить «нічого»?

– Немає місць. Навіть в СВ.

– А що є?

– На завтра, на чотириста тридцять другий. Купе, плацкарт…

– Чотириста тридцять другий! – презирливо пирхнув він. – Він же сімнадцять годин повзе, у кожній клятій дірі по пів години припухає!

Облом!

Дівчина зробила круглі очі й розвела руками. Валентин змок від злості, але промовив:

– Добре, давайте що є.

Касирка видала кілька коротких черг по клавішах, цвиркнув принтер. Валентин розплатився, сунув квитки у внутрішню кишеню куртки й вирушив шукати привокзальне поштове відділення. Там він купив чистий конверт із маркою. Улаштувався за хитким столиком і вийняв з кишені лист Августи до дочки. Зараз саме час. Вклав листок у новий конверт, заклеїв і надписав, акуратно виводячи друковані літери: «Федоровій Марті Сергіївні», а нижче – свою колишню домашню адресу. Старий конверт Валентин зім’яв і жбурнув у пластиковий кошик для сміття, а новий кинув у поштову скриньку на виході. І тільки коли привокзальна площа лишилася позаду, розслабився.

На який подарунок заслуговує матуся його солодкої дівчинки?

«Жіноча білизна!» – подумав він, ковзаючи поглядом по вивісках. Розмір очевидний, колір червоний, що-небудь шовкове, з мереживцями, дорожче… І обов’язково, повернувшись додому, попрохати… ні – переконати або, якщо впиратиметься, й змусити, щоб одягла його скромний сувенір…

17

До села Базаліївка Августа дісталася тільки ввечері.

А пізнього ранку того ж дня вона стояла біля дверей своєї міської квартири. У шпарині замка стирчала згорнута в трубочку записка з єдиним нерівним олівцевим рядком: «Сука, тобі не жити!» Вона відімкнула, закинула сумку в передпокій і кинулася до Віктора Петровича. Той, на щастя, виявився в місті. Затишно влаштувавшись у подушках на тахті, перегортав порваний «Довідник садівника-аматора».

– От! – Августа з ходу сунула під ніс приятелеві покійного батька зім’яту папірчину. – Дивіться, дядю Вітю! Ну коли вже край цьому клятому божевіллю?

– А ти сама де була? – Віктор Петрович примружився з-під окулярів на Вадонові карлючки.

– У селі.