Читати книгу - "Місто дівчат"

— от же дідько! — подивилися просто на них.

Я відвела погляд. Не знала, куди подіти очі. Побачивши, що я зніяковіла, чоловік розхвилювався ще дужче. На його лиці проступила паніка. Він виглядав геть збентеженим. Боявся мене засмутити або знову переживав подумки те жахіття. А може, і те, і те. Я сяк-так опанувала себе, глибоко вдихнула й спробувала заспокоїти того нещасного чоловіка. Бо, зрештою, хіба можна було порівняти мій біль із тим, що пережив він?

— Дякую, що розповіли мені, — сказала я трохи твердішим голосом. — Вибачте, що я так відреагувала. Просто я не сподівалася через стільки років почути братове ім’я. Для мене велика честь познайомитися з вами.

Я торкнулася його передпліччя, легенько стиснувши на знак вдячності. Він зіщулився так, наче я на нього напала.

Я забрала долоню, дуже повільно. Він нагадував мені одного з тих коней — баских, неспокійних, — з якими колись так добре давала собі раду моя мама. Лякливих і збентежених, які слухалися тільки її. Я мимоволі ступила малесенький крок назад і опустила руки. Хотіла показати, що нічим йому не загрожую.

А тоді спробувала по-іншому.

— Як вас звати, моряче? — запитала я лагіднішим, мало не грайливим голосом.

— Френк Ґрекко.

Рук він мені не простягнув. Я теж не простягнула.

— Ви добре знали мого брата, Френку?

Він знову кивнув. І знов знервовано шарпнув головою.

— Разом служили офіцерами на політній палубі. Волтер командував моєю дивізією. Ми з ним були «піджаками». Спочатку роз’їхались у різні сторони, але в кінці війни опинилися на одному кораблі. На той час він уже мав вище звання, ніж я.

— Ага. Ясно.

Я не розуміла до кінця значення всіх тих слів, але не хотілося його перебивати. Переді мною стояв той, хто колись знав мого рідного брата. Мені кортіло дізнатися про цього чоловіка все.

— Ви десь тут народилися? — запитала я, хоч і так здогадалася відповідь з його акценту. Але я хотіла, щоб розмова була якомога невимушеніша. Вирішила почати з простих запитань.

Ще один нервовий кивок.

— На півдні Брукліну.

— Ви товаришували з моїм братом?

Він здригнувся.

— Міс Морріс, я мушу вам щось сказати, — патрульний знову зняв кашкета і скуйовдив волосся тремтячими пальцями. — Ви не впізнаєте мене, правда?

— А повинна була б упізнати?

— Я знаю вас, а ви мене. Тільки, будь ласка, не йдіть геть, мем.

— Чому б я мала йти геть?

— Бо ми з вами бачилися 1941 року, — сказав він. — Я був тим хлопцем, що відвозив вас до батьків.

Минуле накинулось на мене з ревом, наче дракон, який прокинувся з глибокої сплячки. Мені стало так гаряче, що аж запаморочилося в голові. Перед очима калейдоскопом закрутилися обличчя: Една, Артур, Селія, Вінчелл. І моє юне обличчя на задньому сидінні пошарпаного «форда» — засоромлене й надломлене.

То це був водій.

Той хлопець, який у присутності мого брата обізвав мене малою паскудною шльондрою.

— Мем, — цього разу вже він схопив мене за руку. — Не йдіть геть, прошу вас.

— Досить! — мій голос прозвучав різко. Ну бо навіщо він це повторює, якщо я нікуди не йду? Мені просто хотілося, щоб він більше так не казав.

Але він не вгавав:

— Не йдіть геть, мем, будь ласка. Я хочу з вами поговорити.

Я похитала головою.

— Я не можу…

— Прошу вас, зрозумійте мене. Вибачте, — мовив він.

— Можете, будь ласка, відпустити мою руку?

— Вибачте, — повторив він і відпустив її.

 Що я відчувала?

Відразу. Відразу й більш нічого.

Але важко було сказати, до кого саме — до нього чи до себе. Хай там як, а корінням вона сягала до тієї скрині сорому, яку я начебто закопала глибоко й далеко.

Я ненавиділа його. Ненависть — ось що я відчувала.

— Я був малим і дурним, — сказав він. — Не вмів поводитись.

— Мені справді треба йти.

— Будь ласка, не йдіть, Вівіан.

Він підвищив голос. Мене це стурбувало. Але чути, як він називає мене на ім’я, було ще гірше. Я ненавиділа його за те, що він знав, як мене звати. Ненавиділа за те, що він спостерігав сьогодні за мною на сцені й цілий час знав, хто я, — стільки всього про мене знав. За те, що бачив, як я мало не розплакалася через свого брата. За те, що, напевно, знав мого брата ліпше за мене. За те, що Волтер накинувся на мене в його присутності. За те, що цей чоловік колись обізвав мене малою паскудною шльондрою. Та за кого він себе вважав, щоб отак, через стільки років, підійти до мене? Почуття обурення й відрази змішалися і змусили мене випростати спину: треба йти, і то негайно!

— Мене чекає повний автобус дітей, — сказала я.

І рушила геть.

— Я мушу з вами поговорити, Вівіан! — гукнув він мені навздогін. — Ну будь ласка!

Але я вже сіла в автобус, покинувши його біля патрульної автівки. З кашкетом у руці він був схожий на бідняка, який просить милостиню.

Ось так, Анджело, я врешті познайомилася з твоїм батьком.

Не знаю як, але я зуміла закінчити всі справи, які запланувала на той день.

Відвезла дітлахів до школи й допомогла розвантажити реквізит. Автобус поставили на стоянку. Потім ми з Марджорі пішли додому — Натан цілу дорогу щебетав про те, як йому сподобався спектакль, і казав, що, коли виросте, мріє працювати на Бруклінській корабельні. Марджорі, звісно ж, бачила, що я засмучена. Вона раз у раз зиркала на мене понад Натановою головою. Але я тільки кивала їй: мовляв, усе гаразд. Хоч насправді все було якраз навпаки.

А тоді — щойно я залишилася сама — я кинулась просто до помешкання тітки Пеґ.

Я нікому не розповідала про свою поїздку в Клінтон, яка відбулася 1941 року.

Ніхто не знав, що мій брат вилаяв мене на всі боки: випотрошив мене своїми докорами й облив з ніг до голови відразою. Я б нізащо не розповіла про свою ганьбу, ще й подвійну, бо ж напад відбувся на очах у свідка — до того ж незнайомця, — який завдав завершального удару, обізвавши мене малою паскудною шльондрою. Ніхто не знав, що Волтер не так врятував мене від Нью-Йорка, як кинув, наче мішок зі сміттям, на порозі батьківського дому, а моя поведінка була йому така огидна, що він бридився дивитися на моє лице на секунду довше, аніж мусив.

Але тепер я помчала до Саттон-плейс, щоб розповісти цю історію тітці Пеґ.

Я застала тітку вдома — вона, як зазвичай у ті дні, простягнулася на канапі й