Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

Хлопці спинилися біля місця, що кілька годин тому вибрали для спуску.

Вітер налітав на прямовисну стіну Паїтіті, відбивався, кидаючись на зустрічний потік, і закручувавсь у небувалі за силою турбулентні вихори. Хлопців смикало то назад, то вперед, заледве не зносячи з тераси. Левко вдруге пошкодував про свій поспіх: операцію слід було відкласти — гіршої погоди для спуску вниз годі вигадати. Стоячи лицем до півночі, було неможливо дихати: буревій набивав вітром горлянку, не випускаючи з легень вуглекислий газ.

Ґрем розмотував канат. Левко підступив до краю, зиркнув униз і не розгледів нічого. Товста ворсиста мотузка зникала в пітьмі.

— Утримаєш мене? — українець повернув голову до мулата. — Тут добряче смикає.

Американець не відповів.

— Ти зможеш мене втримати? — повторив Левко, подумавши, що Ґрем не розчув.

За кілька сотень метрів від них розчахнулося небо, сипонувши врізнобіч поламаними фіолетовими блискавками. Одна з них кресонула з півночі на південь, проскочивши якраз над головами хлопців і звергнувши на них лавину тріскучого гуркоту. Твердиня задвигтіла. Не так щоб дуже, немов палуба океанського лайнера під час крутого повороту, та все ж відчутно.

І мулат, і українець присіли, причавлені гуркотом, і водночас подумали про Сатомі. Вони знаходилися на кілька метрів нижче від верхньої тераси й тому не бачили, що блискавка ввігналась у велику піраміду, інакше покинули б усе й помчали рятувати дівчину.

— Бля-а-а-а! — від перестраху закричав Лео. — Я не буду туди лізти!

Один із вихорів зачепив своїм моцаком Ґрема та штовхнув його на українця.

— Ти мені не довіряєш? — апатично промовив мулат. — То не лізь.

І щось у тому «не лізь» боляче різонуло Левка. Ґрем, попри те, що йому не потрібно було повзти вниз і теліпатися над п’ятдесятиметровою прірвою, відверто не хотів продовжувати. Боїться? А може, ще гірше — не хоче тікати? Хлопці зчепилися поглядами, забувши, що нині не час з’ясовувати стосунки. У Левка нуртувало в серці, а в голові кублилися недобрі думки, серед яких проскакувало навіть хворобливе бажання зіштовхнути американця в безодню, раз і назавжди поклавши край їхньому суперництву.

По траві залопотіли поодинокі краплі дощу, й Левко першим відвів погляд.

— Розкручуй далі, — українець торкнувся рукою каната й випростався.

Останні два метри мотузки Ґрем обмотав навколо пояса та зав’язав спереду вузлом.

— Не дрейф, — із незмінним відстороненням сказав мулат. — Я втримаю.

Потому відступив на крок і обома руками перехопив мотузку нижче від вузла.

— Уперед!

— З Богом… — шепнув Левко, почепив на шию пошиту Сатомі торбинку та ступив у прірву.

Перші три-чотири метри спускатися було легко. Вільний кінець каната під поривами вітру розгойдувався й норовив висмикнутися з рук, однак українець наловчився втримувати його колінами. Левко незчувся, як, лишивши позаду середину шостого рівня, віддалився від муру. Ноги більше не торкалися каменю, й відбитий потік повітря миттю підхопив його та відтягнув іще далі.

— О-о-о! — вихопилось у хлопця. Він пролетів по дузі над прірвою, після чого новий зустрічний порив бурі жбурнув його назад на стіну.

ТОРОХ! Левку здалося, що кістки в його тілі на мить зсунулися зі своїх місць, а потім стали на них назад. Хоча стали, мабуть, не всі. Під ребрами підозріло закололо. Хлопець глибоко вдихнув, розмірковуючи, що краще — розтиснути коліна, повиснути на самих руках і спробувати знайти ногами опору чи далі триматися за мотузку, — коли його вдруге понесло від стіни. Чіпляючись за канат, неначе мавпа за ліану, Левко секунд двадцять розгойдувався над прірвою. А тоді — новий порив, болісне зіткнення та зірочки перед очима. Від удару коліна розтиснулись, і Лео, обдираючи шкіру на долонях, з’їхав на кілька метрів униз.

«Усе, баста!» — подумав українець і випростав ноги. Руки напружилися до краю, злившись воєдино з мотузкою. Долоні пекли. Хлопець знав, що на них уже голе м’ясо, та думав про це відчужено. Борсаючись над проваллям, на такі дрібниці не звертаєш уваги. Невдовзі він натрапив ногами на виступ п’ятого рівня.

Притримуючись носаками кросівок за виступ, Левко виждав кілька секунд і продовжив спуск.

Дощ ущух, так і не почавшись.

Уздовж стіни п’ятого рівня Твердині хлопця ще кілька разів розгойдувало, наче маятник, проте він уже призвичаївся: віддаляючись від муру, обхоплював ногами канат, коли несло назад — виставляв ледь зігнуті й з’єднані ноги перед собою. Зіткнення були не надто болючими, можна терпіти.

«Це як приземлятися з парашутом, — порівняв Левко, — двадцять разів поспіль».

Наблизившись до четвертого рівня, Левко став шукати очима бруґмансію. Двічі зазирав униз, але в темряві нічого не бачив. Упершись ногами в десятисантиметровий виступ четвертого рівня, він опустив голову втретє та нарешті помітив дерево. Он воно! До бруґмансії залишалося метрів п’ять. Продовгуваті квітки, згорнувшись, сіріли в потемках.

Підбадьорившись, Левко вирішив пришвидшити спуск: розслабив ноги й став з’їжджати на самих руках. Іще зовсім трохи, і він зануриться в кущисту крону дерева, де пориви вітру не дошкулятимуть і можна буде перепочити.

Хлопець надто пізно зрозумів, чому зникло відчуття вібрації мотузки. Він осягнув це тільки тоді, коли в руках опинився розтріпаний кінець каната.

Левко охнув від несподіванки, а потім видав нечленороздільний наляканий крик. До бруґмансії лишалось не менше як три метри, а він завис над заповненою вітром порожнечею, відчайдушно чіпляючись за самісінький краєчок каната. Пальці збіліли від напруження, а канат потоншав від тиску. Торбинка теліпалася на шиї.

«Короткий! Закороткий!» — бухкало в голові. Мотузка була метрів із двадцять п’ять завдовжки, проте, зважаючи на те, що Ґрем тримав її навстоячки, обмотавшись нею довкола пояса, не діставала до бруґмансії.

Левко не знав, що робити. Потрібно було перехопити канат вище, втім, відпустивши руку, він міг зірватися. Однією рукою ніяк не втриматись. Водночас довго висіти на двох він теж не може — долоні пітніли від страху.

Зрештою, дочекавшись моменту, коли черговий порив вітру притиснув його до скелі, українець уперся в гладеньку прямовисну поверхню колінами, підтягнувся на обох руках і… вчепився в канат зубами. Тепер, маючи чотири точки опори — ліву руку, зуби та коліна, які, щоправда, постійно зісковзували, — він наважився звільнити праву руку та перенести її на півметра вище.

Закручені вихори знову відірвали його від муру. Намертво вчепившись у канат зубами, Левко закрутився навколо своєї осі, неначе дурнуватий пітбуль, який зімкнув щелепи на підвішеній до дерева шині. Під час наступного зіткнення хлопець зміг перенести ліву руку. Таким чином йому вдалося піднятися канатом доти, доки він знову не вперся в нього ступнями.

Хвилину Левко висів, скорчившись, як ембріон. Віддихувався. Потім поліз угору.

— Так швидко? — здивувався мулат, побачивши червоне від