Читати книгу - "Метаморфози"

153
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 104 105 106 ... 133
Перейти на сторінку:
Геракла не згадано й словом; тому, не змовчавши,

Каже таке: «Вельми дивно мені, що Гераклову славу,

/540/ Старче, мовчанкою ти обійшов! А мій батько, бувало,

Сам повідати любив, як істот подолав хмарородних».

Сумно пілосець на те: «А чи варто пригадувать давні

Лиха й біду, що її затягла вже років поволока, —

Те, як я батька твого не злюбив, потерпівши од нього?

Невірогідне він звершував справді; заслуги Алкіда

Славить весь світ, але я… заперечити б їх намагався.

Ні Деїфоба, ні Полідаманта{539}, ні Гектора навіть

Не вихваляємо ж ми, — та чи хто свого ворога хвалить?

Хто ж, як не славний твій батько, з землею зрівняв оборонні

/550/ Стіни Мессени? А хто неповинні Еліду і Пілос

Розруйнував? Хто з мечем і вогнем до моєї оселі

Грубо ввірвавсь? Не кажу вже про інших, полеглих од нього.

Нас у Нелея дванадцять було — сини, як соколи —

Всіх, окрім мене, твій батько згубив; один я лишився.

Втім, це й не диво, що всіх він долав; одне тут є чудо:

Перікліменова{540} смерть. Будь-якого він міг набувати

Вигляду й знову ставати собою. Таку йому здатність

Дав моревладний Нептун — зачинатель роду Нелея.

Ким тільки той не ставав, щоб не датись Алкідові в руки!

/560/ Врешті, в орла обернувся, що в небі стрімкі блискавиці

Носить у кігтях кривих, полюбившись отцеві безсмертних.

Сили набувши орлиної, — кігтями, крилами, дзьобом

Дряпати, бити, клювати почав він обличчя Геракла.

Та тірінфієць напнув проти нього свій лук непохибний

І, поки птах, у підхмар'я злетівши, повис нерухомо,

Вцілив стрілою туди, де крило прилягає до тіла.

Рана була незначна. Та залізом підсічені м’язи

Слабнуть. Ні поруху в них, ані сили до лету немає.

Вже не опертись йому на повітря крилом онімілим —

/570/ Каменем падає вниз, а стріла, що заледве трималась,

Тільки-но впав — од самої ваги його тіла проникла

Глибоко в бік, а пробилась ліворуч, уже через горло.

Досі ще дивно тобі, що діянь твого батька, Геракла,

Я не вславляю, прекрасний проводарю суден родоських?

Як за братів одімщуся, коли не мовчатиму вперто

Про перемоги його? А з тобою ж я вік буду в дружбі».

Так закінчив Нелеїд{541}, оповідач солодкомовний.

Всі ж, тільки старець замовк, осушивши повторені кухлі,

З лож повставали і, поки ще ніч, подались на спочинок.

/580/ А моревладний Нептун, чий тризубець усмирює хвилі,

Вражений тим, що, змінивши свій вид, Фаетоновим птахом{542}

Син його став, запалавши злобливим вогнем до Ахілла,

Грізного войовника, понад міру завзявся на нього.

Вже коло двох п'ятиліть вирувала війна, коли так ось

Він до Смінтейця{543} звернувсь, до буйноволосого бога:

«О наймиліший мені з-між синів мого владного брата,

Ти, з ким я марно колись обгороджував стінами Трою!

Чи не зітхнеться тобі, коли глянеш на вежі, готові

Впасти ось-ось? Чи не жаль тобі тих, що лягли тисячами,

/590/ Стійко боронячи їх? Чи тебе не тривожить принаймні

Гектора тінь, кого коні тягли вколо стін Іліона?

Втім, ще й донині живе собі той, хто є втіленням люті,

Нашої праці нищитель — Ахілл, що впивається кров'ю!

Хай лиш потрапить до рук — незабарно відчує велику

Силу тризубця мого! Та коли мені стрітись не дано

З ворогом, — ти крадькома вкороти йому віку стрілою!»

Той головою схитнув. Потураючи дядьковій волі,

А водночас і своїй, оповившись у хмару, в троянський

Табір Делієць прибув. Серед січі кривавої, бачить,

/600/ Лук напинає Паріс, час од часу в незнатних ахейців

Стріли пускаючи. Бог, об'явившись: «Чи варто, — питає, —

Зброю ось так марнувать? Коли й справді своїм спочуваєш, —

То за братів одімсти, свої стріли скеруй на Ахілла!»

Мовив і сам, на Пеліда вказавши, що юрми троянців

Так і косив, повернув проти нього Парісову зброю

І власноручно стрілу спрямував непомильну, смертельну.

Що після Гектора смерті могло звеселити Пріама, —

Сталося! Ти, хто стількох переміг, переможений нині

Викрадачем боягузливим грецької жінки, Ахілле!

/610/ Знав би ти, що не боєць, а бабій тобі смерть заподіє, —

Від термодонтської{544}, певно, волів би загинуть сокири!

Ось він, фрігійців гроза, охорона й окраса пеласгів,

Сам воївник Еакід, що не відав у битвах поразки, —

В полум’ї. Бог його зброїв і бог його спалював цей же.

Вже спопелився великий Ахілл, і зосталось од нього

Так небагато, що нічим наповнити й урни, та слава,

Слава — живе й переповнює світ неозорно великий!

Ось яка міра Пелідові личить! Її осягнувши,

Сам він співмірний собі, непідвладний глибинам Аїду.

/620/ Щит його зваду зчинив, та таку, що й не важко пізнати,

Хто його власником був. Щодо зброї — вирішує зброя.

Все ж ні Тідід{545}, ні Ойлеїв Еант не посміли ставати

До суперечки про щит; ні з Атрідів молодший{546}, ні старший

Віком і чином — ніхто. Тільки велетень — син Теламона{547}

З сином Лаерта{548} узявсь нагороду славетну здобути.

Не захотів Танталід{549} у цю справу невдячну встрявати,

Каже аргоським вождям, щоб вони серед табору сіли —

З себе на них переклав суперечки цієї розв'язку.

Книга тринадцята

Повагом сіли вожді.

1 ... 104 105 106 ... 133
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метаморфози», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Метаморфози"