Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

контактні дані, тож приховати все це від ЗМІ не вдасться, це просто неможливо. А тому ви маєте бути готові до того, що якась газета вийде із заголовком «КОЛИШНІЙ ПАЦІЄНТ ЗАЛІЗ ДО ГАМАНЦЯ ПСИХОТЕРАПЕВТА!»

Маршал обхопив голову руками й застогнав.

— Це гірше, аніж шахрайство. Це кінець! Газети напишуть, що я взяв «Rolex» як подарунок від пацієнта! Ідіотський учинок! Як я міг це зробити?

— Це ваші гроші й ваше прохання. Однак я не зможу допомогти, якщо ви зв’яжете мені руки.

— Клятий «Rolex» коштував мені дев’яносто тисяч доларів! Ідіот, ідіот, ідіот!

— Не варто себе картати, доку. Не можу гарантувати, що моїм знайомим із відділу вдасться його впіймати… є велика ймовірність того, що він уже за межами країни. Сідайте, я хочу розповісти вам одну історію. — Бет закурив і кинув сірник на підлогу.

— Кілька років тому я прилетів до Нью-Йорка в справах і водночас хотів побачитися з донькою, яка щойно народила мого першого онука. Був чудовий осінній день, у повітрі відчувався морозець, а я йшов Бродвеєм неподалік від Тридцятої чи Сорокової вулиці, міркуючи над подарунками… Діти завжди гадали, що я надто скупий. Аж раптом я бачу себе на вуличному телеекрані — якийсь жалюгідний чолов’яга намагається продати мені новеньку відеокамеру «Sony» за сто п’ятдесят баксів. Я користуюся такими під час роботи, їхня вартість зазвичай сягає шести сотень. Отже, я починаю торгуватися і збиваю ціну до сімдесяти п’яти. Він посилає кудись якогось хлопчину, і вже за п’ять хвилин коло узбіччя припарковується старий «б’юїк», на задньому сидінні якого я бачу з десяток подібних відеокамер в оригінальних коробках. Вони повсякчас злодійкувато озираються, розповідаючи типові небилиці про те, як ті камери випали з вантажівки, що їх перевозила. Звісно, то крадений товар. Але я, жадібний віслюк, все одно купую. Даю їм сімдесят п’ять доларів, вони їдуть геть, а я несу коробку назад до готелю. І зненацька в мене починається параноя. Я тоді був головним слідчим у справі з банківськими махінаціями — йшлося про мільйони! — і мої руки мали бути «чистими». З’явилося відчуття, що за мною стежать. А в готелі це відчуття посилюється — я вже певен, що мене підставили. Я боюся залишати цю камеру в номері. Ховаю її у валізу і здаю до камери схову. Наступного дня беру цю валізу, йду до доньки, відкриваю новеньку коробку з написом «Sony», і ось, маєш — там лежить цеглина! Тож, доку, не варто себе картати, це може трапитися навіть із професіоналами, з найкращими з нас! Ви не можете жити в постійному напруженні, очікуючи, що навіть друзі можуть вас підставити. Іноді вам просто не щастить і ви можете опинитися під колесами п’яного водія. Вибачте, доку, але вже сьома, а вночі я маю працювати. Я надішлю вам рахунок, але, імовірно, ваших п’ятисот доларів буде досить.

Маршал підняв голову. Він, мабуть, уперше усвідомив, що втратив дев’яносто тисяч доларів.

— Отже, це все? І за це я заплатив п’ятсот доларів? За вашу казочку про цеглину й відеокамеру?

— Доку, вас обчистили, а ви приходите до мене без жодної інформації, жодної зачіпки… у вас нічого немає… і ви просите мене про допомогу. Я витратив на вас власний час і час своїх працівників, це коштувало п’ять сотень. Я ж вас попереджав. Та ви не можете зв’язувати мені руки й не дозволяти робити мою роботу, а тоді скаржитися, що я не відпрацював зароблене.

Я розумію, що ви розчаровані, на вашому місці так почувався б кожен. Однак ви маєте дозволити мені використовувати всі методи, або його впіймати, або ж просто відмовтеся від цієї ідеї.

Маршал мовчав.

— Хочете пораду? Маятник хитнувся — і вже нічого не вдієш, про гроші краще забути. Вважайте, що отримали урок від життя.

— Гаразд, Бете, — мовив Маршал через плече, ідучи до виходу, — але я йому цього не подарую. Цей покидьок не на того нарвався.

— Доку! — гукнув до нього Бет, коли той уже спускався сходами. — Якщо хочете погратися в «Самотнього рейн­джера», то не варто! Цей хлоп набагато розумніший, аніж ви! Набагато!

— Пішов ти, — буркнув Маршал, виходячи на Філлмор-стрит.

* * *

Додому він ішов пішки, ретельно міркуючи над тим, що робити далі. Пізніше того ж вечора він зважився на рішучий крок. Спочатку зателефонував до компанії «Pac Bell» і попросив встановити додаткову телефонну лінію з голосовою поштою та номером, що не зазначався в довідниках. Відтак надіслав факс — прохання опублікувати оголошення в наступному номері «Psychiatric News» Американської психіатричної асоціації. Примірники цього видання щотижня отримували всі психоаналітики країни.

УВАГА! Чи звертався до вас по допомогу пацієнт, який хотів би пройти короткий курс психотерапії: багатий, привабливий, стрункий чоловік у віці близько сорока років; має проблеми з дітьми та нареченою; прагне вирішити питання з розподілом майна та шлюбною угодою; пропонує спільні інвестиційні проекти, подарунки, організацію курсу лекцій, названих на вашу честь? Вам може загрожувати небезпека. Зателефонуйте за номером 415-555-1751. Конфіденційність гарантується.

  Розділ 26

Найжахливіше Маршал почувався вночі. Тепер він міг заснути тільки завдяки сильному снодійному. А вдень тільки те й робив, що згадував кожну хвилину свого спілкування з Пітером Макондо. Подеколи він блукав нетрями спогадів, вишукуючи бодай якусь зачіпку, а подеколи уявляв, як помститься Пітерові: дочекається його в якомусь лісі, а тоді битиме, доки той не знепритомніє. Іноді він просто лежав у ліжку, картаючи себе за свою дурість та уявляючи, як Пітер з Адріаною весело махають йому на прощання, проїжджаючи повз нього в новенькому «порше», придбаному за дев’яносто тисяч доларів.

Удень теж було кепсько. Попри дві чашки еспресо, «похмілля» від заспокійливого тривало аж до обіду, і тільки тоді, доклавши неабияких зусиль, він міг проводити сеанси з пацієнтами. Маршал повсякчас уявляв, як забуває про роль психотерапевта й говорить пацієнтові все, що спадає на думку. Йому хотілося сказати: «Припини скиглити» чи «Не зміг поспати якусь годинку — і називаєш це безсонням? Чорти б тебе вхопили, я півночі не міг склепити очей!», або ж «Отже, десять років по тому ти знову зустрів Мілдред у продовольчій крамниці й у тебе зринуло те “магічне відчуття”, болісний напад жадання, іскорка страху! Теж мені проблема! Я б розповів тобі, що таке страх!»

Попри все, Маршал продовжував працювати, пишаючись тим, що може це робити, — на відміну від більшості психотерапевтів, які за таких стресових умов залізли б під ковдру й узяли лікарняний. «Коли все погано, проблеми не зникають», — нагадав він собі. Годинами й днями він всмоктував цей біль, а тоді вивергав його назовні.

Йому вдавалося триматися виключно завдяки двом моментам. По-перше, він прагнув помсти: кілька разів на день Маршал перевіряв голосову пошту, сподіваючись, що хтось таки відгукнеться на його оголошення в газеті «Psychiatric News», що знайдеться зачіпка, яка зрештою приведе його до Пітера. По-друге, його неабияк заспокоювали візити до адвоката. За кілька годин до зустрічі з Керол він тільки про це й думав: міркував над своїми фразами, уявляв їхні діалоги. А подеколи, коли він згадував про Керол, його очі наповнювалися слізьми вдячності. Щоразу, виходячи з її офісу, Маршал відчував, що його тягар став трохи легшим. Він не намагався аналізувати глибину своїх відчуттів до неї, йому було