Читати книгу - "Людина розумна"

У наш час навіть тридцятилітній може правдиво розповідати недовірливим підліткам: «У роки моєї молодості світ був геть іншим». Наприклад, інтернет увійшов у широкий вжиток лише на початку 1990-х, не більше двадцяти років тому. Сьогодні ж ми не уявляємо світ без нього.

Таким чином, будь-яка спроба визначити характеристики сучасного суспільства схожа на визначення кольору хамелеона. Єдиною характеристикою, в якій ми можемо бути впевнені, є безперервні зміни. Люди вже звикли до цього. Більшість із нас вважають соціальний лад чимось гнучким, що ми можемо легко змінювати та покращувати за бажанням. Основною обіцянкою досучасних правителів своїм підданим було захистити традиційний лад або навіть повернутися до якоїсь втраченої золотої доби. В останні два століття політики переважно обіцяють виборцям зруйнувати старий світ та побудувати на його місці кращий. Навіть найконсервативніші політичні партії не закликають просто залишити все без змін. Усі вони обіцяють соціальні реформи, освітні реформи, економічні реформи – і часто здійснюють ці обіцянки.

Так само, як геологи очікують, що тектонічні рухи призведуть до землетрусу та виверження вулкану, так і ми можемо очікувати, що різкі соціальні рухи призведуть до кривавих спалахів насильства. Політична історія ХІХ та ХХ століття часто подається, як низка смертоносних війн, геноцидів та революцій. За аналогією з дитиною в нових черевиках, яка стрибає з калюжі в калюжу, ця точка зору розглядає історію як стрибки з однієї кривавої бані в наступну, від Першої світової війни до Другої та Холодної, від геноциду вірменів до геноциду євреїв та геноциду в Руанді, від Робесп’єра до Леніна та Гітлера.

У цьому є певна правда, але цей знайомий нам усім перелік лих веде трохи не туди. Ми надто зосереджуємось на калюжах та забуваємо про суху землю, що їх розділяє. Друга половина сучасної ери бачила безпрецедентні рівні не лише насильства та жаху, але й миру та спокою. Чарльз Діккенс писав про Французьку революцію так: «Це були найкращі часи, це були найгірші часи». Це може бути справедливо не лише для Французької революції, а й для всієї епохи, яку вона передвіщала.

Це особливо справедливо для семи десятиліть, що минули після закінчення Другої світової війни. Протягом цього періоду людство вперше зіткнулося з можливістю повного самознищення та пережило чимало справжніх війн та геноцидів. Водночас ці десятиліття були також найбільш мирними в людській історії – причому з великим відривом. Це дивно, бо ці самі десятиліття принесли більше економічних, соціальних та політичних змін, ніж будь-яка попередня ера. Тектонічні плити історії рухаються з величезною швидкістю, але вулкани переважно мовчать. Схоже на те, що новий гнучкий лад здатен підтримувати та навіть ініціювати радикальні структурні зміни, не руйнуючись у жорстоких конфліктах.[112]

Мир у наш час

Більшість людей не цінують того, в наскільки мирну еру ми живемо. Ніхто з нас не жив тисячу років тому, тому ми легко забуваємо, наскільки жорстокішим був тоді світ. Сьогодні війни стали рідкіснішими, тому й привертають до себе більше уваги. Люди значно більше думають про сучасні війни в Афганістані та Іраку, ніж про мир, у якому живе більшість бразильців та індійців.

Ще важливіше, що нам простіше уявляти страждання окремих осіб, аніж цілих народів. Проте, щоби зрозуміти макроісторичні процеси, треба вивчати масову статистику, а не розповіді людей. У 2000 році війни спричинили загибель 310 тисяч осіб, а насильницькі злочини вбили ще 520 тисяч. Абсолютно кожна жертва – це зруйнований мікросвіт, зруйнована родина, налякані на все життя друзі та родичі. Але з глобальної точки зору ці 830 тисяч жертв становлять лише 1,5 % від 56 мільйонів людей, які померли в 2000-му. Адже того року 1,26 мільйона людей загинули в автокатастрофах (2,25 % від загальної смертності), а 815 тисяч вчинили самогубство (1,45 %).[113]

Цифри ж за 2002 рік іще цікавіші. З 57 мільйонів померлих лише 172 тисячі людей загинули у війні, а ще 569 тисяч загинули від насильницьких злочинів (загалом 741 тисяча жертв людського насильства). Натомість 873 тисячі людей вчинили самогубство.[114] Виявляється, що наступного року після атак 11 вересня, попри всі розмови про тероризм та війну, пересічні люди більше вбивали себе самі, аніж вбивалися терористами, солдатами чи наркодилерами.

У більшості країн світу люди сьогодні лягають спати без страху, що серед ночі якесь сусіднє плем’я оточить їхнє село та всіх повбиває. Добре забезпечені британські піддані щодня їздять з Ноттінггема до Лондона через Шервудський ліс без страху, що банда веселих розбишак у зеленому вбранні нападе на них із засідки та відбере гроші, щоби роздати бідним (або, що ймовірніше, повбиває їх та забере гроші собі). Студентам не доводиться терпіти тілесні покарання від викладачів, дітям не потрібно боятися, що їх продадуть у рабство, якщо їхні батьки не зможуть сплатити рахунки, а жінки знають, що закон забороняє їхнім чоловікам бити їх та змушувати сидіти вдома. Дедалі більше ці очікування задовольняються в наш час по всьому світі.

Зниження рівня насильства відбувається переважно завдяки посиленню ролі держави. Протягом усієї історії насильство найчастіше було результатом місцевої спадкової ворожнечі між родинами та громадами. (Навіть сьогодні, як показують наведені вище цифри, місцева злочинність є значно більш смертельною загрозою, ніж міжнародні війни.) Ми вже бачили, що перші землероби, які не знали політичних організацій, більших за місцеву громаду, доволі сильно страждали від насильства.[115] Але потім, у міру свого розвитку, над громадами почали панувати царства та імперії, після чого рівень насильства зменшився. У децентралізованих королівствах середньовічної Європи кожного року жертвами убивств ставали приблизно від 20 до 40 людей на кожні 100 тисяч мешканців. У нещодавні ж десятиліття, коли держави та ринки стали всемогутніми, а роль громад суттєво зменшилась, рівень насильства впав ще нижче. Сьогодні загальносвітові цифри становлять лише 9 убивств щороку на 100 тисяч людей, причому більшість цих убивств скоюються в слабких державах, таких як Сомалі та Колумбія. У централізованих державах Європи середня цифра становить лише одне вбивство щороку на 100 тисяч людей.[116]

Безумовно, інколи держави застосовують свою владу для вбивства власних громадян, і це часто сильно відображується на наших спогадах та страхах. Протягом ХХ століття десятки (якщо не сотні) мільйонів людей були вбиті саме органами безпеки їхніх власних держав. Проте, з макропогляду, державні суди та поліція вочевидь підвищили рівень безпеки по всьому світі. Навіть у деспотичних диктатурах пересічна сучасна людина має значно менше шансів померти від руки іншої людини, ніж у досучасних суспільствах. У 1964 році в Бразилії була встановлена військова диктатура,