Читати книгу - "Людина розумна"

яка правила країною до 1985 року. Протягом цих двадцяти років режим убив кілька тисяч бразильців. Ще тисячі були ув’язнені та піддані тортурам. Однак навіть у найгірші роки пересічний бразилець у Ріо-де-Жанейро мав значно менші шанси померти від руки іншої людини, ніж пересічний ваорані, аравете або яномамо. Мова йде про туземців, які живуть у хащах амазонських лісів, без жодної армії, поліції чи в’язниці. Антропологічні дослідження показали, що від чверті до половини їхніх чоловіків рано чи пізно гинуть у насильницьких конфліктах за власність, жінок чи авторитет.[117]

Відхід імперій

Можна, мабуть, посперечатися, зменшився рівень насильства всередині держав після 1945 року чи збільшився. Але ніхто не заперечить, що міжнародний рівень насильства упав нижче, ніж будь-коли раніше. Мабуть, найяскравішим прикладом цього є розпад європейських імперій. Протягом усієї історії імперія залізною рукою придушувала повстання проти неї, а коли наставав її час, потопаюча імперія використовувала всю свою міць, щоби себе врятувати, зазвичай розпадаючись у кривавій бані. Її остаточна загибель зазвичай приводила до анархії та війн за спадщину. Але після 1945 року більшість імперій самі зробили вибір на користь мирного дострокового виходу на пенсію. Процес їх розпаду відбувся відносно швидко, спокійно та організовано.

У 1945 році Британія правила чвертю земної кулі. Тридцять років по тому під її правлінням залишилися кілька невеликих островів. У проміжні десятиліття вона поступалася однією колонією за іншою майже без пострілу, не втрачаючи більш ніж кілька тисяч солдатів та не вбиваючи багато людей. Щонайменше кілька з похвал, якими зазвичай осипають Магатму Ганді за його ненасильницьке кредо, насправді слід було би адресувати Британській імперії. Її місце зайняли різноманітні незалежні держави, більшість з яких потім насолоджувалися незмінними кордонами та протягом більшої частини своєї історії жили в мирі зі своїми сусідами. Щоправда, від руки Британської імперії загинули десятки тисяч людей, а в кількох гарячих точках її відступ призвів до спалаху етнічних конфліктів, які забрали ще сотні тисяч життів (особливо в Індії). Проте, у порівнянні з середніми для історії цифрами, відхід британців був просто-таки зразком миру та порядку. Французька імперія, наприклад, виявилася більш упертою. Її розпад супроводжувався кривавими подіями у В’єтнамі та Алжирі, які коштували людству сотень тисяч життів. Але французи також відступили з решти своїх домініонів швидко та мирно, залишивши по собі, скоріше, впорядковані держави, а не хаотичну боротьбу за владу всіх з усіма.

Початок розпаду Радянської імперії в 1989 році був ще більш мирним, незважаючи на спалахи етнічних конфліктів на Балканах, Кавказі та в Середній Азії. Ніколи раніше така могутня держава не зникала так швидко і так тихо. Адже Радянська імперія не зазнала якоїсь військової поразки, якщо не рахувати Афганістану, жодних зовнішніх вторгнень, повстань чи хоча б масштабних кампаній громадянської непокори в стилі Мартіна Лютера Кінга. Країна все ще мала мільйони солдатів, десятки тисяч танків і літаків та достатньо ядерної зброї, щоби знищити все людство декілька разів поспіль. Радянська армія та армії інших держав Варшавського договору залишалися вірними присязі. Якби останній керівник Радянського Союзу Михайло Горбачов віддав наказ, Радянська армія цілком могла би відкрити вогонь по підкорених масах.

Але радянська еліта та комуністичні режими більшості країн Східної Європи (за винятком Румунії та Сербії) вирішили не використовувати навіть крихітну частину своєї військової потуги. Усвідомивши, що комунізм є банкрутом, вони відмовились від застосування сили, визнали свою поразку, спакували валізи та пішли додому. Горбачов із колегами здали без бою не лише радянські завоювання Другої світової війни, а й значно давніші завоювання царизму, зокрема Прибалтику, Україну, Кавказ та Середню Азію. Страшно уявити, що могло би статись, якби Горбачов повівся, як сербське керівництво – або як французьке в Алжирі.

Атомний мир

Незалежні держави, що прийшли на зміну цим імперіям, були надзвичайно незацікавлені у війні. За дуже небагатьма винятками, після 1945 року держави більше не вторгалися на чужі території з метою підкорити та проковтнути їх цілком. Такі завоювання були основою політичної історії з давніх-давен. Саме так засновувалися більшість великих імперій, і колись більшість правителів та народів очікували, що саме так усе триватиме й надалі. Але сьогодні завоювань, схожих на військові кампанії римлян, монголів та османців, більше не побачиш ніде в світі. Після 1945-го жодна незалежна країна, визнана ООН, не була завойована та стерта з мапи світу. Окремі міжнародні війни все ще точаться час від часу, а мільйони людей все ще гинуть під час них, але війни давно перестали бути нормою життя.

Багато людей вірять, що зникнення міжнародних війн є унікальним для багатих демократій Західної Європи. Фактично ж, мир прийшов до Європи після того, як встановився в більшості інших частин світу. Так, останніми серйозними міжнародними війнами між південноамериканськими країнами були війна між Перу та Еквадором 1941 року та війна між Болівією та Парагваєм 1932–1935 років. Причому до того жодної серйозної війни між південноамериканськими країнами не було з 1879–1884 років, коли на одному боці воювала Чилі, а на іншому – Болівія та Перу.

Ми рідко думаємо про арабський світ як про особливо мирний. Проте після того, як арабські країни здобули свою незалежність, був лише раз, коли одна з них почала повномасштабне вторгнення в іншу (вторгнення Іраку в Кувейт у 1990 році). Було також кілька зіткнень на кордонах (наприклад, Сирії проти Йорданії в 1970 році), багато збройних інтервенцій (наприклад, Сирії в Лівані), численні громадянські війни (Алжир, Ємен, Лівія) та безліч різних путчів і заколотів. Але, окрім Війни в затоці, жодних повномасштабних міжнародних війн між арабськими державами не було. Навіть розширення діапазону із включенням усього мусульманського світу додає всього лише один приклад – ірано-іракську війну. Але жодної турецько-іранської, пакістано-афганської або індонезійсько-малайзійської війни не було.

В Африці ситуація, певна річ, значно менш райдужна. Але навіть там більшість конфліктів являють собою громадянські війни та путчі. Після того, як африканські держави здобули свою незалежність у 1960 – 1970-х роках, дуже мало країн вторгалися одна в одну в надії на завоювання.

Періоди відносного спокою були й раніше, як, наприклад, в Європі між 1871 та 1914 роками, але вони завжди закінчувалися погано. Цього разу ситуація інакша. Річ у тім, що справжній мир – це не просто відсутність війни. Справжній мир – це неймовірність війни. Справжнього миру в світі не було ніколи. Між 1871 та 1914 роками європейська війна залишалась цілком імовірною, й очікування війни домінувало в думках армії, політиків та