Читати книгу - "Подорож на край ночі"

Треба їх вивести, випхати, виставити. Гнилля тільки в кімнаті — смердить і прикрашається водночас.

Ну, а щодо родинних кубелець, то я знав аптекаря з вулиці Сент-Уан, що мав гарну рекламну афішу на вітрині: «Три франки — і очиститься вся родина!» Дива! Блюють! Усі зразу, в затишку сімейного вогнища! Вони люто ненавидять одне одного, в хаті справжнісіньке пекло, проте ніхто не нарікає, бо так однаково дешевше, ніж жити в мебльованих кімнатах.

Мебльовані кімнати, коли про них мова, — житло куди затишніше й не таке претензійне, як квартира; в ньому менше відчуваєш свою провину. Рід людський ніколи не знав спокою, а з мебльованих кімнат вочевидь ближче до вулиці, де й відбувається останній суд. Нехай сурмлять собі янголи, ми, вийшовши з мебльованих кімнат, завжди будемо перші.

У мебльованих кімнатах намагаєшся не привертати до себе уваги. Але ці заходи марні. Коли погиркаєшся з кимось і піде сварка за сваркою, тебе одразу помітять. Кінець кінцем ти боїшся сцяти в туалеті, бо всюди, за кожною стіною, дослухаються до найтихішого звуку. Зрештою ти мимоволі набуваєш добрих манер, мов офіцери на військовому кораблі. Нехай першої-ліпшої миті здригнуться земля і небо, ми готові, нам байдуже: в мебльованих кімнатах ми «перепрошуємо» одне одного по десять разів на день, і то тільки тому, що здибались у коридорі.

Треба навчитись розпізнавати в туалеті запах кожного зі своїх сусідів на сходах — це згодиться. Важко будувати ілюзії, живучи в мебльованих кімнатах. їхні мешканці не вихваляються. День у день вони стиха, не привертаючи зайвої уваги, подорожують життям у своїх мебльованих комірчинах, немов у каютах пароплава, що гниє і має дедалі більше проточин, — хіба цього вони не знають?

Будинок, де я оселивсь, приваблював передусім провінційних студентів. Це відчувалося з перших сходинок — тхнуло старими недопалками й легкими сніданками. Будинок серед ночі виднів здалеку: над дверима горів тьмяний ліхтар, а з балкона, наче стара величезна штучна щелепа, звисали помальовані золотом розбиті літери. Не оселя — страховище, що кишіло брудом і покидьками.

Коридором, з кімнати до кімнати, пожильці навіть ходили в гості одне до одного. Після багатьох років жалюгідних спроб у царині практичного життя, або, як кажуть, поневірянь, я повернувся до студентів.

Студенти мали ті самі поважні й старомодні бажання, як і тоді, коли я покинув їхній гурт, — пісні бажання, що відгонили пліснявою. Люди змінились, а їхні ідеї ні. Студенти, тодішні й теперішні, більш-менш регулярно ходили на інший край кварталу й сяк-так учили медицину, якісь уривки хімії, окремі витяги з права і в повному обсязі зоологію. Війна, пролетівши над студентською громадою, нічого не зворушила в ній, а коли з прихильности послухати, про що мріють студента, кожен відразу поведе туди, де йому виповниться сорок. їм до щастя треба йти двадцять років, двісті сорок місяців суворої ощадносте.

Їхній взірець і успіху, і щастя — лубочна картинка, що має кілька ступенів. Вони бачать свою поважну постать серед родини — невеликої, але такої неоціненної та милої, що аж дух забиває. А втім, ніколи на ту родину й не подивляться. Навіщо? Родина придатна геть для всього, тільки хто ж дивиться на неї? Сила і щастя батька, зрештою, в тому й полягають, що він володіє родиною, має свою хатню поезію, але не придивляється до неї.

За свіжими враженнями вони поїдуть автомобілем до Ніцци, бо ж у дружини чималенький посаг, і, може, навіть заведуть звичай пересилати гроші чеками. А задля властивого душі сороміцтва поведуть коли-небудь дружину до борделю. Більшого не сподівайся. Решта людства живе для них на газетних шпальтах, де її стереже поліція.

Життя в мебльованих кімнатах, де кишіли блохи, інколи змушувало моїх друзів соромитись, і вони ставали дратливі. Студентська молодь з буржуазних верств, винаймаючи мебльовані кімнати, почувалась, немов її покривджено, а оскільки зрозуміло, що братись ощадити ще рано, то прагла, щоб забутися й отупіти, богемного життя — цього відчаю в каві з вершками.

На початку кожного місяця ми переживали недовгу, але справжню еротичну кризу, від чого здригався ввесь будинок. Кожен мив ноги. Пожильці організовували декаду кохання. Спонукали до цього грошові перекази з провінції. Я, напевне, міг би тішитись у себе в «Тарапу» з англійськими танцівницями, і то задурно, але, поміркувавши, відмовився від такої вигоди з огляду на можливі плітки та на ревнивих дурників-сутенерів, що й за лаштунками ходили по п'ятах танцівниць.

Оскільки мешканці нашого будинку читали непристойні газети, ми знали чимало паризьких адрес, де можна одержати щонайкраще кохання. Признатися, побували не в одному веселому кубельці! Ми втягувались, утягся навіть я, що давно вже перетнув свою Березину, вволю натішившись подорожами і дізнавшись про можливі ускладнення в сексуальній царині. Гуртовим походенькам, здавалось, не буде кінця-краю.

Адже в людині завжди зберігається дрібка незужитої цікавости до всього, пов'язаного з задом. Людина запевняє себе, що зад уже не дасть їй нічого нового, що через нього вона тільки змарнує час, а потім знову бере й ще раз пробує, і то тільки на те, аби відчути на вже порожньому серці полегшу й таки дізнатися про зад щось нове: цього досить для повернення оптимізму.

Людина, мов покріплена, мислить ясніше, починає сподіватися так, як іще ніколи не сподівалась, і знову повертається до фатальних сідниць, платячи таким самим коштом. По суті, в будь-якому віці на тебе завжди чекають відкриття в жіночій піхві. Тож пополудні, — я розповім, як усе. діялось, — ми, троє сусідів з мебльованих кімнат, рушали на пошуки недорогих пригод.

Наші виправи відбувалися завдяки Помонові, він мав справжнє бюро, де можна було дістати що завгодно в царині еротичного припасування й компромісів у кварталі Батіньйоль. У Помоновій картотеці ніколи не бракувало пропозицій, а ціни — найрізноманітніші. Цей дарований провидінням звідник без жодної дружньої підтримки працював сам-один у малесенькій, так тьмяно освітленій квартирі, що рухатися в ній треба не менш обережно, ніж у незнайомій громадській убиральні. Численні завіси, що їх доводилось відхиляти, перше ніж потрапити до звідника, бентежили, а він завжди сидів у навмисній сутіні, ладний вислухати кого завгодно.

Через ту сутінь я, правду кажучи, до ладу ніколи й не роздивився Помона: попри те що ми не раз балакали, а певний час навіть працювали разом і він пропонував мені те чи те або розповідав про подробиці свого ремесла, я сьогодні не впізнав би його, зіткнувшись із ним у пеклі.

Я тільки пригадую, що потаємні клієнти, чекаючи в його салоні своєї черги на співбесіду, завжди поводились